Графиня
Шрифт:
Я говорив довго, швидко, часом збиваючись. Намагався себе заспокоїти, та не виходило. Я зобразив себе підлим і підступним. Таким собі розпусником і звабником. Виливши на себе добряче відро помий, спинився. «Мабуть, досить», – подумав стомлено.
– Н-навіщо ти це розповідаєш? – зрештою озвалася – глухо, мовби здалеку, – Інга.
– А ти хотіла, щоб я від’їхав тихцем? – спитав я. – Просто невдалий роман і все? Я, бачиш, не зміг…
Вона промовчала трохи, а тоді я почув:
– Думаєш, я б тебе не покохала, аби знала відразу, хто ти є насправді?
– Не знаю, – відверто признався я. – А тепер, вибач, мені треба збиратися.
Я гадав, вона
– Що ж, їдь, – сказала зрештою. – Їдь, якщо твої почуття для тебе нічого не важать. Якщо їх не було.
– Саме так – не було.
Я казав неправду. В цю хвилину я кохав її так, як ніколи за ці дні, з того самого моменту, як народилися в мені почуття до цієї жінки.
Обличчя її побіліло, руки затрусилися. Потім обличчя перекосилося. Я гадав, що вона кинеться на мене, вдарить абощо. Вона не кинулася.
– Як це підло, – прошепотіла вона і вибігла з кімнати.
Я завмер. Почув, як шумить ліс за вікном. Десь далеко кричали чайки. Мій слух, здається, загострився.
За годину з валізою в руках я вийшов з пансіонату. Від покоївки, яка приймала ліжко і перевіряла, чи я, бува, чогось не повезу із собою – може, склянку чи простирадло, – я почув історію про божевільну з маленького гірського сільця, котра щороку в грозу приходить до пансіонату і бігає по лісу чи навіть танцює і кричить.
– То, було, вона зникла на пару літ, вже стали забувати, а то знов з’явилася, – казала покоївка. – П’ять літ, ага, десь літ зо п’ять, як вона ото витанцьовувала вночі серед грози, в нашої однієї санітарки стався викидень. Мала от-от іти в декрет, чергувала, а тут ця дурепа з’явилася. Санітарка була молода, новенька, про божевільну не знала. Щось із нею почало коїтися після отої ночі, щось недобре, сама, певне, з глузду з’їхала.
Я ще спитав, чи приходить та жінка, коли гроза вдень.
– Ні, тільки вночі, – була відповідь.
– Сьогодні я зустрів якогось чоловіка на стежці, який намагався поцілити в мене каменем, – сказав я. – Не знаєте, хто то?
– Та то з тою дурною, кажуть, приїхав із божевільні її коханець, – сказала покоївка. – Вона його видає за свого брата. А той часом тут з’являється. Все йому здається, що ті, хто тут відпочиває, до його дурної коханки клинці підбивають.
– Он як, – муркнув я і, попрощавшись, вичовгав з кімнати.
Мені дуже хотілося зустріти Інгу. Але я її так і не зустрів – ні внизу, в холі, де спинився хвилин десь на десять чи, може, й більше, ні при виході з пансіонату. Може, вона пішла, як і я вранці, до моря?
До моря? Ця думка, не знаю – чого, мене порадувала. На повороті, при виході на дорогу, що вела до найближчого селища, я оглянувся. Болісно стислося серце.
«Геть, – сказав я собі. – Жалкувати нема за чим».
Але я обдурював себе. Було за чим шкодувати, от у чому справа. І їхати треба було. Повертатися. Я доволі награвся. Та одна думка – це я добре знав – мучитиме всеньку дорогу, а може, і все життя.
«Чи було б щось між нами, якби я не збрехав Інзі, якби не вдав із себе таку собі провінційну знаменитість, художника, який виставляється і в Києві, і в Польщі, і в Канаді, і ще бозна-де, чи було б?» – ось якою була та думка. Відповіді тепер я вже не матиму. Ніколи. Навіть якщо колись знову зустріну Інгу.
VІІ
Я повернувся до Густого Лугу. Аби сісти відразу на поїзд у Сімферополі, довелося переплатити за квитки майже вдвічі. Але я грошей не пошкодував, хоч навіть у дорозі довелося
Життя в містечку текло, як і до мого від’їзду, вкрай повільно, сонно, мовби неохоче. Стукала у ворота осінь, та ще доволі несміливо. Ранкові тумани дарували тонкі, схожі на сіточки, ковдри, забираючи їх за години дві-три. Тягучість містечкового життя я відчував тепер кожнісінькою клітиночкою шкіри. Лише Марія спитала мене, чого я повернувся дочасно. Я промимрив щось про застуду. Тут же був покараний квартою гарячого молока. Ковток за ковтком я випивав свій безпричинний страх, втечу, дорогу, нехіть до повернення і самого життя. Спогад про втечу з Криму обпікав піднебіння, саме він, а не гаряче молоко. Вечірнє вікно здавалося великим оком Інги, яке просвічує мене наскрізь і прагне забрати у свою темно-синю пащу щось більше за душу, чого не пояснити ні словами, ні жестом, ні думкою, ані виправдати хоча б криком, безмовним, як довколишня тиша – від початку містечка до його кінця сіра й одноманітна.
Жоден, кого я міг запідозрити в тому, що саме він послав ту дурну телеграму, не признався у злочині. Ні Петро, сторож на маленькому заводику металовиробів, з яким ми ходили колись на рибалку; ні Андрій, наш сусід, колишній музикант, а нині затятий п’яниця; ні Марко Пересунько, мій колега, вчитель-фізкультурник, бабій і пересмішник. Я спробував вивідати щось натяками за кухлем пива (на Андрія пішла пляшка самогонки, позичена у моєї колишньої хазяйки), але підозрювані мовчали, як риба, що лежала – давно закопчена і щойно порізана на шматочки – на столику перед нами.
Після тих невдалих бесід я став густолугівським Шерлоком Голмсом і подався на пошту. Мусили ж там пам’ятати, хто давав телеграму аж у Крим, на адресу пансіонату такого-то числа, всього тиждень тому.
Ніна, вже двічі розлучена молодичка, що часом спромагалася стосовно мене як потенційного третього чоловіка на вимучену грайливість, автора телеграми не пам’ятала, бо то була не її зміна. Все ж я докопався, що того дня приймала телеграми племінниця моєї колишньої хазяйки і коханки, а тепер просто сусідки, Мирося. То було худюще занудне дівчисько, чиясь майбутня заплакана доля, яке часом приходило до тітки і наносило абсолютно непотрібні візити мені. Сенс тих відвідин старого холостяка, яким я був давно і безнадійно, зводився до випитування про техніку моєї роботи, чим я пишу, як та коли змішую фарби і «що ще збираюся намалювати». Це розпитування повторювалося з візиту на візит, з місяця в місяць, із року в рік і перетворювалося на нудний і начеб обов’язковий ритуал. З часом я, аби спекатися тих дурних розпитувань, став питати Миросю, коли вона нарешті вийде заміж. Думав, що, може, хоч така моя підступність відіб’є бажання до дивної ритуальності, але вже другого чи третього разу отримав по писку.
– Коли ви мене візьмете за дружину, – відрізала Мирося.
«Як рак свисне», – мав би сказати я, але оскільки вже був провінційним інтелігентом у першому поколінні, то стримався, удавши, що не зрозумів її жарту.
– А ти б хотіла? – спитав я наступного разу.
– А чом би й ні? – нахабно вищирила дрібні зубенята Мирося.
– Я старий та підтоптаний, – сказав я.
– Не такий вже й старий, як прикидаєтеся, – заперечила Мирося.
– І непрактичний, – підкинув я аргумент.