Херем
Шрифт:
– Я говорив правду раніше, – глянувши спідлоба, мовив Асата, – але ти не вірив. Чи гадаєш, що нинішня правда краща за колишню?
– А може, моя віра краща за колишню? – примружився Маззакін. – Давай розказуй. Бо, може, вже й не буде іншої нагоди.
Маззакін промовисто кивнув у бік провалля, за краєм якого виднілися численні цятки вогнів.
Асата знизав плечима.
– Мені – що? Правда голови не ломить… Тільки ж знудяться твої вояки.
– Нічого, завтра надолужимо, – похмуро напророчив Маззакін.
Вигнанець помовчав хвильку, помандрувавши поглядом понад чагарями.
– Все почалося тоді, – стиха розпочав він, – коли мене продала в рабство власна родина. І мала на те, слід сказати, достатні підстави…
Ця оповідь не була схожою на інші, і справді – хтось зі слухачів заснув, заколисаний, але хтось дослухався пильніше, забутим чуттям вловивши гіркоту та жаль, невластиві байкам про богів та звитяжців. Таких, чуйних, було небагато, і насамкінець, слухали оповідача хіба кілька старших вояків та занурений в задуму Маззакін. Йому, власне, було про що поміркувати, бо його втішна віра в Набі-заступника зазнала збитку тієї ночі, і слід було якнайшвидше встановити нові дороговкази. Отож, заклопотаний своєю бідою, він не завважив дивної зміни у голосі Асати, коли той відказав щось у відповідь на питання одного з вояків.
– Що ж він собі думає, той Імрод? – поскаржився розбійник. – Такий лад в Землі встановив, що хоч тепер бери й тікай в Кіннахі…
Асата рвучко зітхнув, чомусь притуливши пучки пальців до скронь. А казав же – голови не ломить, всміхнувся Маззакін.
– Це не він… – відказав Асата. – Він хворий…
– Ти звідки знаєш? – здивувався Маззакін.
– Молебень… – ледь чутно прошепотів вигнанець. – Нічний молебень…
Його голос – ламкий, а в очах – раптовий ляк.
– Хворий! – паскудно реготнув старий розбійник, не розчувши, либонь, слів Асати. – От же ж, мабуть, дружина-кдеша заїздила!
Разом з цими словами Асата підхопився, мовби ним вистрілили. Паніка в його погляді змінилася мороком – чи люті, чи й цілковитого безумства. Далі зчинилося щось неймовірне, бо сумирний доти провідник та оповідач наскочив на невдатного жартівника, наче дикий звір, а що інші намагалися його спинити, то і їм дісталося від щедрот. Скрутили його усі скопом, та й то не зразу, а коли приклали лицем до землі, то нападник ніби нараз видихався, а насправді й геть зомлів.
Усе те відбулося в цілковитій мовчанці, хіба звуки ударів та збуреного дихання порушили бентежну тишу, але якийсь тихий відгомін дістався-таки табору попід горою – щось там підкинулось, заворушилося, хоча потикатися на узвишшя в темряві царські вояки, очевидячки, наміру не мали.
Першим, що побачив Асата, щойно прийшовши до тями, було усміхнене лице Маззакіна з підсвіченим місяцем підбитим оком.
– Ну ти й б'єшся! – заздрісно мовив він. – Ніби в школі Хубара вчився! Коли б не Барба з Яцком, які й направду звідти, то так усіх би й порішив… Добре, хоч за різака не взявся!
– Я зробив що? – у зневірі мовив Асата. – Битися поліз?
– Ага! – радісно кивнув Маззакін. – Коли Яцко за твою кдешу зле сказав, так зразу і підхопився! Хто ж знав, що вона тобі так запала!
Вигнанець зітхнув і підвівся, всідаючись на курній землі.
– Не в тому
Маззакін враз спохмурнів.
– Та чули, здається. Тільки до ранку, мабуть, дертися сюди ніхто не буде.
Асата замовк на хвильку, роздумуючи.
– Поклич Барбу, – мовив він, – я знаю, що нам робити.
Проводир ватаги погодився вислухати Лсату, хоч і позирав тепер на нього з певною підозрою. А дізнавшись про його задум, довго ще сидів, хитаючи головою.
– Чекай… То ти хочеш взяти десяток наших і напасти на царських вояків? І що нам з того, окрім вічної слави?
– Військо однаково не випустить нас звідси, – заходився пояснювати Асата, – а так – вони будуть змушені розділитися, частина рвоне за нами, а решта, коли й лишиться, то не сподіватиметься наскоку. Ви зможете або, скориставшись галасом, тихо відійти за їхньою спиною, або напасти зненацька. Усе ліпше, аніж сидіти й чекати, поки військо видереться сюди по наші душі.
– А що з тим десятком, що поїде з тобою?
– Зараз ніч, і військо не знатиме, скільки нас. Я покажу нашим, де та як поодинці загубитися в скелях, коли будемо тікати.
Асата і правда міг це зробити, і Барба неодноразово ставав свідком подібних маневрів.
– Ну, дивися, – тяжко зітхнув він, – зрадиш нас…
– Знаю, – кинув Асата, ховаючи усміх, – скажені гемалі.
– Оце ж! – суворо мовив проводир, вирушаючи збирати ватагу для відчайдушного виїзду.
Було кинуто жереб, і десяток обраних тихо прощалися з рештою, звільняючи від зайвого вантажу своїх похідних мулів. Маззакіиові випало лишатись, але він однаково просився їхати разом з Асатою.
– Нема чого зайве спокушати долю, – одповів той.
– Хто б казав! – обурився розбійник.
– Послухай, – Асата роззирнувся, аби пересвідчитись, чи ніхто їх не чує. – Мені однаково не можна лишатись із вами. Той напад сьогодні – і кдеша тут ні до чого – він може повторитись будь-коли, і це добре ще, що обійшлося кількома синцями… Не знаю, що там зчинилося, на тому Херемі, але вірити їм я вже не можу.
– Не можеш вірити власній сім'ї? – по роздумі спитав Маззакін.
Асата примружився.
– А ти вірив би сім'ї, яка продала тебе в рабство?
Маззакін тяжко зітхнув.
– Другий раз і жертви їм не принесу, коли там такі порядки…
– Оце молодець, – Асата по-товариськи ляснув його по плечі і рвучко скочив на свого мула.
Скерувавши свій загін до спуску з плоскогір'я, вигнанець зник в густій темряві, що передувала досвітку.
Тоді, власне, Маззакін бачив Асату востаннє. Ного задум вдався, і ватазі поталанило вибратися з Узгір'я, втративши не так і багато. Навіть з Аса-тиного десятка повернулася половина, решта ж назавжди згубилася межи червоних скель, а серед них і той, котрого одні кликали пророком, а інші – самогубцею. Хтозна – чи згинув він, чи просто покинув ватагу, як випала нагода, але Барба ніколи не дорікав Маззакінові за врятування знавця доріг із Тихого Узвишшя. Про нього згадували радше з вдячністю, яка містила значний домішок полегкості. Адже разом з вигнанцем відійшла і його темна таємниця, торкнувшись хіба декотрих, та і то лише крайкою.