Херем
Шрифт:
Розплющую очі. Щось заважає бачити – бруд? патьоки крові? Витираю обличчя – ніби розвиднюється. А ось і трійця. Позирає приголомшено і – ага! – перелякано. Можу уявити, що за дике видиво вони щойно засвідчили. Та й не дурні – ну, Сенсеной, принаймні – мабуть що, зробили висновки. То чого ж вони ще досі тут? Адже ж розуміють, що я нічим не можу їм зарадити… коли не зміг зарадити сам собі! А знаючи про мене те, що знають вони нині, і взагалі повинні були пересвідчитись, що я не вийду з цієї площі! Бо хто я для них? Ворог! Та ще й такий невдатний!
Сенгелаф
Що ж, ну, це все ж таки краще, аніж камінь чи, скажімо, зашморг. Всідаюся, кривлячись, і беру вино. Добре, що трійця вибрала затишний куточок подалі від торжища, бо хтозна, як би варта поставилась до зухвалого п'янички просто посеред площі. Вино прохолодне, ледь солодке… Подбали, ти ж бач! Що ж їм до біса від мене треба?
– Бачте, шановні, – кажу, – не треба було йти через площу.
– Т-тепер бачимо, – затинаючись, мовить Сенсеной, – слід було раніше сказати нам, М-малхі.
Дивно… Так давно не чути власного імені, а тепер це не викликає нічого, крім глухого роздратування.
– Та що змінилось би? Ось тепер ви знаєте, і що з того? Я не можу нічого для вас зробити! Я не знаю, що зчинилося на Херемі! Я – ніхто, ви розумієте?! Уже три роки, як ніхто! Аф ехад!
Трійця ніяково щулиться, але Сенсеной утримує мій погляд.
– Може, й ніхто. Але ти – все, що в нас є.
Я переводжу погляд з одного на іншого – дивляться затято, з викликом. Нічого не збагну…
– Ти не сказав нам усієї правди, – провадить далі Сенсеной, – але і ми не розповіли тобі всього.
Та-ак. Цікаво.
– Річ у тім, – тяжко зітхає старий, – що Херем замкнено не щойно. Вже, може, рік чи й більше, відколи ми повинні були повернутися з останнього нашого спіткання з Нічною Нареченою. Нам це не вдалося – уже тоді брама була закрита. Ми були змушені залишитись тут, час ішов, і чимдалі менше ми пам'ятали про свої обов'язки на Херемі, і навіть про те, хто ми є насправді. Ми забули майже все, окрім того, що мусимо знайти Асату, який, можливо, знає, що відбувається.
– А потім ми вийшли до твого вогнища, – похмуро мовить Сеной.
– І пам'ять повернулася. – додає Сенгелаф.
Хороше вино. Тільки мало. От халепа… Те, що діється, – це насправді зле. Це навіть не вигнання пропащого сина… це вигнання цілого пропащого світу! Тепер зрозуміло, чого весь цей молитовний лемент виливається на мою злощасну голову – бо йому просто нікуди більше подітись! Так і буде – поки мого віку? А далі?
Не знаю, чи можна якось цьому зарадити. Надто ж, коли зважити на мій особливий хист пускати усі зачинання навскоси. «Ні до чого ти не здатний, – любив примовляти Татко, – всього потроху і нічого до пуття». Так і є. Тільки чого ж, до біса, нікого, крім мене, не лишилось? Мені не втримати цього тягаря… але, як не спробую, то він просто розчавить мене живцем!
– Я
Вони підводяться за мною. Справді, не до вибору їм… найкраща варта, божеські почесті – ха!
– А як вам, до речі, вдалося владнати справу з побитими купцями?
Сенгелаф весело мружиться.
– А ми сказали, що ти – пророк, котрому зробилося зле через нечистоту, яку торговці розвели біля храму.
Не можу втриматись від сміху. От горечко, наслухалися моїх баєчок! Але і придалося, що скажеш!
Ну, та біс із ним. Слід уже вибиратися до Шатра. Невідь іще, як зустріне мене Раві – я ж і справді був йому напаскудив. Усе зрештою владналося, Імрод взяв-таки шлюб із Зам-Арійською царівною, бо хто йому заборонить мати дві жінки зразу? Але ж і похвилювався через мене старий! Будемо сподіватися, що нас, принаймні, пустять до Шатра – з моїм розквашеним носом і вимащеною хламидою.
Варта Шатра підводиться нам назустріч. Дивиться неприязно і ледь бентежно – ну, звісно, нас четверо, їх двоє, і рубака Сеной уже поводить лихим оком, шукаючи, кому б це писка начистити Що вже про мене казати – волоцюга волоцюгою, аж ніяк не для святилища Саави.
– Пробачте шановні, – кажу, коли варта вже готова збройно постати на захист святині. – Пробачте нам брак належного вбрання, аби засвідчити право проходу. Нам довелося подолати тяжкий шлях і зустрітися з розбійниками, – слухайте, я майже зовсім не брешу! – але я готовий довести нашу належність до втаємничених Шатра.
Під пильним оком варти я скидаю сандалії. Пояс згубився в недавній бійці, але розв'язую його так, ніби він ше досі на мені. Відставляю уявного ціпка і обвиваю правицю незримим ланцюгом. Дев'ять кіл. Це я вже не переплутаю.
Варта причаровано спостерігає, не маючи нібито наміру чинити перешкоди. Тоді я виходжу вперед трійці і прямую до брами Шатра. Але не встигаю торкнутися – вона сама прочиняється досередини. На порозі… ну він завжди любив першим зустрічати гостей.
Минув якийсь рік, і він нібито зовсім не змінився. Але ось Верховний Жрець піднімає очі, і я бачу, що помилився. Де й поділася колишня жвавість рис, глузлива пильність погляду – тільки млиста, приречена втома… І зморщок додалося. Що ж це… не через мене, маю надію? Це ж давня справа – давня, похована й забута!
Він навіть не впізнає мене. Принаймні, не зразу. А потім погляд його кам'яніє, на коротку мить спиняється подих. Мовчить, і мені страшно вже, чи не стало йому зле від нашої нежданої появи.
Сенгелаф перший не витримує мовчанки.
– Миру вам, високоповажний Раві! Чи не дозволите нам ввійти для розмови у справі Храму та Царства?
Погляд жерця оживає, озирає рвучко мою доброчесну трійцю – впізнає, очевидячки.
– Хто це з вами? – питає хрипко, киваючи на мене.
– Ніхто, – мстиво всміхається Сенсеной, – вістовий розори.