Ключі від ліфта
Шрифт:
Ігор потягнув із пляшки холодного пива і втупився в клітку, де начебто жила жива істота, якої він ще не бачив і не уявляв ані її розмірів, ані кольору, ні статі, ні інших властивостей.
– Віртуальний якийсь цей Алісчин ховрах, – сказав Ігор. – Наче і є, а наче й немає його. Тобто ми думаємо, що він там є. А може, й утік давно, а ми тут йому пожерти дали – морквину запхали та гречки насипали…
– Завтра зайдеш перевіриш, – реготнув Льовушка, – як погризе морквину – то значить, не віртуальний. Ключа ж маєш!
Зависла пауза. Друзі мовчки сьорбали пиво й дивилися на гніздо з вати, паперу, соняшникових шкаралупок та ще якогось вдало перемішаного
– І справді, Льовко, що далі робитимемо з цим Божим чи бісовим даром?
– А я тут до чого? Це ж ти чіпляєшся до провидців на вулиці, а не я!
– А ти б, значить, пройшов, не звернувши уваги? – прискіпливо глянув товаришу в очі Ігор.
– Ну… не знаю. Може… Та ні. Певне, утнув би щось подібне. І що, справді така була мала та провидиця?
– Ага. Років дванадцять. Та хто їх зараз розбере, акселератів?…
– Точно. Тинейджери – мастаки на приколи, я ось школу розмальовував, то мав нагоду придивитися ближче. Мені навіть пропонували там студію вести, та я не схотів. Гроші смішні, а мороки повно, але… більше не через те відмовився. Знаєш, я їх якось… навіть побоююся, чи що. З дорослими якось простіше, наче на одній хвилі. А тут… Дівчата такі… необтяжені стриманістю… Починають якісь розмови, ги-ги та га-га… Соромно зізнатися – я не знаю, як з ними поводитись. А що вже вдягнені… Ти ж знаєш, я виріс із Аліскою, дівчат не боюся, та й як художник малював не лише натюрморти, а й «ню», але ці… Та до біса їх! В Америці знаєш прикол – якась малолітня сволота наскаржиться полісмену, що ти до неї клеївся – і все. Тобі торба! Тюрма! Ні. Мені в своєму підвалі спокійніше. Я вже краще шукатиму собі пригод в іншій віковій категорії…
– Ага-ага, ваше амплуа – безутішні вдовиці та мамаші-одиначки, – гигикнув Ігор, натякнувши на колишні невдалі романи Льовушки.
– Та звісно, куди нам! Та касирка багато краща була! А тепер ще й страховий агент до колекції! – незлобливо відмахнувся товариш. – І не з’їжджай з теми! Погрався ключами, що далі? У чому суть пророцтва? Ану, пригадай, що саме вона тобі сказала?
– Не пам’ятаю точно, – подивився крізь кухонне вікно на небо Ігор, – не можу згадати. Я ж тобі розповідав – зарипіли гальма, зачепило машиною людей на зупинці, а вона під шумок чкурнула в метро.
– Ну ти перець! Головного й не запам’ятав! Про ключі ж не обдурила, виходить? То, може, ще щось важливе сказала?
– Не пам’ятаю, – якось роздратовано відповів Ігор і витяг з кишені пачку цигарок.
Тенькнув дзвінок вхідних дверей. Льовушка підвівся та вийшов у коридор. То була сусідка, що принесла Алісі пакунок із речами. Сестра, працюючи в театрі костюмеркою, інколи давала сусідчиним донькам якісь сукні та перуки для шкільних спектаклів. Перекинувшись кількома словами з сусідкою, Льовушка замкнув двері й повернувся на кухню вже в трохи іншому настрої.
– Ну то що? Так і будемо пити пиво та дивитись на ті ключі весь вікенд? Чи, може, щось придумаємо? Бо не щодня ж такі дива трапляються, га? Може, розіграємо когось із знайомих чи собі якось адреналіну додамо? – В очах його застрибали бісики, і Ігор упізнав того самого шкільного товариша Льовушку, на вигляд інтелігентного й тихого, але схильного до авантюризму
Пацани – вони і є пацани, у будь-якому віці. Ігор зняв з кілечка свій ключик, додав до нього новий блискучий, потрусив обидва в долонях і, розділивши їх по одному, простягнув до товариша два кулаки:
– Вибирай, який твій! – примружився він, усміхнувшись кутиком рота. – Зіграємо в «російську рулетку»!
– Цей! – азартно вказав Льовушка на лівий кулак, прийнявши гру й не дуже розуміючи, до чого тут «російська рулетка», ключі ж бо не заряджені…
А Ігор, узявши гріх на душу, промовчав про можливі наслідки. Адже шанси їхні були рівними – п’ятдесят на п’ятдесят.
4
Суботній вечір. Кінець травня. Уже почався дачний сезон, і кількість автівок на парковках перед будинками у вихідні меншає – городяни тягнуться з міста на природу, до своїх шести чи більше соток, де кожен творить власний маленький рай відповідно до свого смаку, сил та гаманця. Масова втеча городян починається ще в п’ятницю. Недарма цей день тижня в період дачного сезону називають «Днем визволення Києва».
Будинок, якому ще немає десяти років, вважається новим. Тим більше, коли він – із пристойними чистими під’їздами та двома ліфтами в кожному – пасажирським та вдвічі більшим вантажним. Правда, консьєржів немає – на вхідних дверях кодові замки.
Починає сутеніти, аромат бузку лине з палісадників. На сходи двох сусідніх під’їздів синхронно ступають дві особи – високий темноволосий чоловік та середнього зросту жінка, володарка пишного волосся цегляного кольору з темнішими пасмами, що спадають із маківки на лоб, на плечі та спину. Ця зачіска нагадує гриву левиці. Чи, точніше, лева, бо левиці гриви не мають. Одягнена жінка в джинси та яскраву широку блузу, на обличчі не дуже доречні темні окуляри. Знаходячись на відстані метрів у двадцять одне від одного, вони на мить зустрічаються поглядами і синхронно простягають руки до кодових замків на металевих дверях під’їздів. Так само одночасно двері відчиняються, і люди проходять до сусідніх під’їздів, іще раз перекинувшись поглядами.
Жінка з розкішним волоссям, не знімаючи окулярів, стоїть біля дверей ліфта, дослухається, коли ж той спуститься на її виклик. Будинок високий, ліфт десь тихенько гарчить, цифри на стіні показують, що першим спускається вантажний.
Тим часом знову відчиняються двері під’їзду і з вулиці заходить молода жінка з дитиною на руках. Дами стримано оглядають одна одну та мовчки кивають. Трирічна дівчинка спить на руках у стрункої білявки, яка для мами наче замолода, а для сестри надто доросла.
Відкриваються двері вантажного ліфта. «Левиця» пропускає вперед білявку з дитиною та завбачливо питає тихим грудним голосом:
– Вам який?
Дівчина якусь мить дивиться на незнайомку в темних окулярах і так само тихо відповідає:
– Дев’ятий.
Жінка мовчки натискає кнопку, двері зачиняються, ліфт рушає, а дівчина зручніше перехоплює дитину та поправляє перекинутий через плече пасок своєї сумки-торби. Якийсь час вони їдуть мовчки, не дивлячись одна на одну, тримаючи дистанцію. Дівчина стежить очима за мигтінням номерів поверхів на горизонтальній панелі над дверима, а жінка розглядає вертикальні ряди кнопок, цифри на яких уже не дуже помітні, тому хтось надписав їх чорним маркером на панелі. Інших написів та малюнків у ліфті немає, тож особливо розглядати нічого.