Ключі від ліфта
Шрифт:
Із цього заціпеніння Ігоря вивів звук, що раптом долинув зі щілини між дверима. Десь трохи вище його плеча майже у вухо гавкнув йому чималий пес. Затупотіли черевики, почулися голоси: «Тут він! Тут!» Під чиїмись дужими руками відчинилися двері ліфта, роззявлена паща вівчарки опинилася прямо навпроти Ігоревих очей, він відсахнувся і в цю мить побачив біля пса дві пари ніг, узутих у формені міліцейські берці, потім побачив револьвер у чиїйсь руці та почув те, на що найменш сподівався:
– Попався, сволото! Пішки треба крадене виносити, а не ліфтом! Вилазь!
Ігор озирнувся на валізу й похолов.
«Господи… Який же все це дебілізм! – думає
Оля мовчала. Дівчинка щось мугикала, наче муркотіла якусь мелодію, все ще цупко тримаючись за чоловікові джинси.
Льовушці стисло десь у грудях та засвербіло в переніссі. Йому захотілося взяти дитину на руки, пригорнути до себе… Чи обох їх обійняти і чимось зарадити… Чи просто обійняти й заплакати від такої несподіванки та власної безпорадності. Але він не наважився навіть ворухнутися. Хто він їм? Чужий пришелепкуватий попутник у перуці та з нафарбованими губами, з яким застрягли на скількись хвилин у ліфті. Обійняти? Його й за мужчину не можна сприймати в цій ситуації, не те що вже за захисника та розрадника…
«А який ти лев?» – пригадалось йому.
Ніякий.
Щось клацнуло. Блимнуло й увімкнулося світло. Кабіну ліфта смикнуло, і він рушив угору. Оля, не глянувши на попутника, нахилилася до дівчинки, взяла її на руки, поправила торбу на плечі та повернулась обличчям до дверей.
Ліфт зупинився. Дівчина вийшла.
– Може… Може, я чимось би став у пригоді? – схаменувшись, спитав Льовушка, зібгавши в руці перуку.
– Забудь! – не озираючись, відповіла Оля.
У просторі між дверима, які почали сходитись у звичному русі, Льовушка побачив, що маля махнуло йому рукою. Він завмер, закритий у порожньому ліфті, а за мить уже натиснув кнопку з одиницею.
На майданчику першого поверху Льовушка витер із губ залишки помади, вивернув перуку волоссям усередину, затис її пальцями, мов м’яч, і вийшов на вулицю. Сутінки густішали, але вже світилися ліхтарі. Гамір та рух біля сусіднього під’їзду миттю привернули його увагу. Кілька хлопців у міліцейській формі заштовхували в патрульну машину Ігоря. Свідки події завмерли трохи осторонь, спостерігаючи дійство. Льовушка похолов.
Ігор озирнувся, побачив товариша. Погляд його виражав повний розпач та здивування. Він ухопився руками за дверцята і крикнув:
– Я ні в чому не винен! Я просто застряг у ліфті!
– Ага. А валіза з краденим сама до тебе прийшла!
Сильні руки законника пхнули його, він перечепився через поріжок і ввалився всередину, а інші руки поставили до машини невеличку валізу на коліщатах.
Наряд міліції завантажився в машину, і та рушила з двору в бік проспекту.
Свідки події оговтались і почали обговорювати побачене, а Льовушка, вражений укотре за день, побрів геть від цього будинку, не знаючи, що трапилося, що робити і як визволяти товариша. Пройшовши метрів двадцять, він озирнувся, наче відчув на спині чийсь погляд. Біля під’їзду, з якого вивели Ігоря, у світлі ліхтаря прозирала на лавочці худорлява постать тінейджерського
5
Ліза пройшла паспортний контроль і з тривогою кинула оком на сусідній «коридор», там черга чомусь просувалася повільніше. Рушивши вперед, озиратись вона не стала – не могла, не хотіла, не мала сил, боялася. Перехопивши невелику сумку зручніше, вона пішла до зали, де пасажири чекали оголошень про посадку на їхні рейси. Уповільнила ходу біля кав’ярні й ще раз нишком глянула, чи проминула вже прикордонника худорлява висока дівчина з сусідньої черги, біляве волосся якої було видно здалеку.
«Треба було хоч бандану чи кепку яку натягнути на неї!» – подумала Ліза, нібито розглядаючи вітрину з тістечками.
Потягло запахом кави та солодощів, і хвиля нудоти підкотила жінці до горла. І не тому, що вона була вагітною – токсикози не надто її турбували і на перших місяцях, не те що тепер. Просто вона хотіла їсти – зранку ще й крихти в роті не було. Але ціни в харчевнях аеропорту були захмарними, і Ліза вирішила втриматись, адже в літаку мають погодувати, а гроші ще знадобляться.
Витягла пудреницю та почала фарбувати губи. У маленькому люстерку побачила, що білявка з невеличким наплічником на спині пройшла паспортний контроль та повільно рушила до зали очікування. Ліза заплющила очі, подумки перехрестилася.
– Are you okay? [1] – злякав її голос офіціанта.
– I’m fine, thank you! [2]
– May I help you? What would you like? [3]
– No, thank you! Maybe later, [4] – відповіла Ліза і відійшла від вітрини до крісел очікування.
1
З вами все добре? (англ.)
2
Усе гаразд, дякую. (англ.).
3
Я можу вам чимось допомогти? Хочете щось замовити? (англ.)
4
Ні, дякую. Можливо, пізніше. (англ.)
У літаку вони також удавали, що не знають одна одну – молода жінка з каштановим волоссям та брунатними очима, красу якої не розмила вагітність, як нерідко буває, та худорлява дівчина років вісімнадцяти з прямим світлим волоссям до плечей. Правда, дівчина інколи озиралася, роздивляючись пасажирів, нишком кидала погляд на вагітну, що, здавалося, заснула, з’ївши запропоноване авіакомпанією та випивши чаю. Але, добре придивившись, можна було помітити, що час від часу брови жінки зсувалися до перенісся, лоб ставав вологим, пальці її впивалися в ручки крісла. Тоді вона опускала голову та закушувала губу. Потім розслаблялася, глибоко зітхала і зиркала то на наручний годинник, то через віконце назовні, сподіваючись ось-ось побачити там щось знайоме та довгоочікуване. У сусідньому кріслі дрімала смаглява дівчинка років десяти, до якої інколи підходила так само смаглява симпатична мама з немовлям на руках, оглядала дівчинку, білозубо з розумінням посміхалася вагітній жінці й поверталася на своє місце попереду.