Ключі від ліфта

Іванцова Міла

Раптом ліфт здригається та завмирає. Дитина стогне вві сні, жінки озираються одна на одну – в очах у білявки спалахує тривога, а її попутниця й досі прикриває свої емоції окулярами.

– Приїхали! – каже руда.

– От блін! – відповідає білявка, тріпнувши русявим прямим волоссям, і притуляється до стіни ліфта.

Під’їзд другий

Натиснувши кнопку виклику ліфта, високий чоловік чекав на нього, дещо напружено розглядаючи поверх, ряди вузьких поштових скриньок, броньовані двері квартир. Першим зупинився пасажирський ліфт. Разом із потоком світла з нього вийшла ефектна

молода жінка, вивезла за довгу ручку невелику дорожню валізу на коліщатах, глянула дещо зверхньо на чоловіка і зробила крок до виходу. Той провів її поглядом цінувальника жіночої краси і відзначив недовге, десь до плечей, волосся кольору свіжого каштану, який щойно в оболонці зеленого їжака впав з дерева, розколов її і блиснув гладеньким брунатним боком.

Чоловік увійшов до кабіни, придивився до кнопок, як зазвичай роблять у незнайомому ліфті, вишукуючи потрібну цифру, і натиснув на одну з них. Цієї миті жінка зойкнула, вдарила себе пальцями по лобі, розвернулася, зробила крок назад і глянула в очі чоловікові через проміжок у дверях ліфта, що вже почав звужуватись. Мужчина рвучко виставив ногу вперед – двері вдарились об черевик і завмерли. Жінка вдячно посміхнулася темно-карими очима. Вона справді була дуже гарною, наче картина на повний зріст у вузькій видовженій рамці. Він витяг ногу, двері вдарились одна об одну і знову роз’їхалися.

– Ви, мабуть, згадали, що не дали номер вашого мобільного? – посміхаючись лише очима, спитав він.

– Ні, я згадала, що забула свій мобільний вдома, – відповіла вона. – А це дуже погана прикмета – забути слухавку, коли йдеш від чоловіка назавжди.

Незнайомка зробила крок усередину, підкотивши за собою валізу. Мужчина відступив до стіни, втягнув ніздрями аромат її парфумів, вона натиснула якусь кнопку. Двері зачинилися, ліфт поїхав. Вони опинились на самоті в досить тісному просторі пасажирського ліфта. Утрьох. Він, дещо збентежений, вона, рішуча, зі стриманим нервовим вогнем у карих очах, та її мовчазна валіза.

Він устиг помітити дві речі – перше, її каштанове волосся до плечей було перехоплене над лобом темними окулярами, наче обручем; друге, вона була зростом трохи нижча (навіть на високих підборах), але дивилась наче зверху вниз. А може, так йому здалося через те, що у неї була довга шия і гордовито піднята голова, то й погляд виходив дещо зверхній.

Який біс його поплутав, не відомо, але, жадібно ще раз вдихнувши п’янкий аромат парфумів, подібний до меланжу прянощів східної кухні, він зробив півкроку вперед і, опинившись упритул до попутниці, неспішно поцілував її в губи, обхопивши однією рукою за талію.

Ліфт здригнувся і завмер.

Під’їзд перший

Світло в ліфті згасло, потім блимнуло і ледь засвітилося в аварійному режимі. Дівчина перехопила зручніше сплячу дитину, намагаючись дістатися торби, що висіла на її плечі. Дитина застогнала. Дівчина поглянула на руду попутницю, а та тихо спитала:

– Допомогти?

Білявка на мить завмерла, а потім передала дитину до рук жінки. Та взяла її досить незграбно, мабуть, за браком досвіду. Дівчина намацала в нетрях торби мобільний, дістала його, натиснула кнопку, ліфт на мить освітився. Вона завагалась, наче вирішуючи, кому б зателефонувати по допомогу. Але слухавка жалібно схлипнула,

сповіщаючи, що її батарея виснажена. Екран згас, у ліфті знов запанувала напівтемрява.

Дитина зреагувала на звук слухавки і заворушилася. Вона розплющила очі й помацала ручкою волосся, а потім обличчя жінки, що її тримала, глибоко втягнула ніздрями повітря, наче обнюхуючи незнайомку.

– Олю, ти де?

– Я тут, сонечко, – відгукнулася дівчина і зробила крок до дитини.

– Олю, а що це за дядя?

Білявка завмерла.

– Не хвилюйся, який дядя, це тьотя, ми застрягли у ліфті, скоро вийдемо, все гаразд, – дівчина торкнулася дитини, але та засміялася:

– Яка тьотя? Це дя-дя! А пахне фарбами, як мама!

Дівчинка поплескала долоньками по щоках незнайомку, котра її тримала, однією рукою стягла з неї окуляри, а другою, міцно вчепившись пальчиками у волосся, потягла його до себе. У напівтемному ліфті з голови «незнайомки» сповзла пишна руда перука.

Білявка остовпіла, на мить завмерла, потім по-тваринному відскочила на крок назад, зробила рвучкий рух рукою, щось клацнуло, і викрита «руда попутниця» побачила в напівтемряві, як блиснуло лезо ножа-викидухи.

– Постав дитину на підлогу і не рухайся!

Під’їзд другий

Ігор, сам здивований власною сміливістю, з не меншим подивом відчув, що жінка не чинить опору його несподіваному поцілунку за таких дивних обставин. Адреналін його зашкалював. Це поцілунок у застряглому ліфті чужого будинку, поцілунок із красивою жінкою, брунатні очі якої навіть за бляклого світла аварійної лампочки виблискували зверхнім, якимось нервовим блиском, коли він час від часу розплющував свої, щоб пересвідчитися, що не марить… Вона теж інколи поглядала на нього, не відриваючи вуст від нахаби, який трапився на її шляху в такий вирішальний момент.

«Власне, це можна зрозуміти – така собі помста тому ідіотові чоловіку», – промайнуло в голові Ігоря умовно-логічне пояснення відсутності ляпаса, хоча тієї миті навряд чи він був здатен на аналіз подій. Тіло його ладне було позбутись одягу та злитись із цією незнайомкою, що пахла корицею, шафраном, кардамоном, і чиє серце пульсувало під пружними грудьми так, що відлунювало в його грудях.

Ігор утратив відчуття часу, і, боячись, що цей сон раптом скінчиться – поїде ліфт, увімкнеться світло, з’являться сторонні люди – і доведеться дивитись одне одному в очі, говорити якісь дурні слова, він перехопив міцніше стрункий стан, глибоко вдихнув і знову припав до жінки своїм спраглим поцілунком. Вона тихо застогнала, хитнулась до стіни ліфта, Ігор утримав її, і жінка у відповідь притислась до нього, блиснула очима і знову віддалася цьому безумству.

Поцілунок затягнувся. Самотня валіза стояла в кутку тісного застряглого ліфта і напевне дивувалася б, якби уміла.

Під’їзд перший

Перука впала додолу. «Попутниця», чи то пак – попутник, відсахнувся і закляк, побачивши блиск ножа, але дитина на його руках не виявляла ніяких ознак переляку чи бажання перебратися на руки білявки, обмацувала його обличчя, волосся, вуха.

– Постав дитину на підлогу, я сказала! – прошурхотів здушений голос.

– Олю, я не хочу на підлогу, я хочу додому. Я їсти хочу! Коли ми підемо додому?