Шрифт:
Розділ 1 СОН
Вовк стояв край урвища. Під його ногами струмилося димочками з димарів село. Світилися вогники вікон. Дахи вкривав білий кошлатий сніг. Жовтий місяць відбивався у вовчих очах, а з ікластої пащі виривалася тоненька смужка пари. Ліворуч темнів чорний ліс. Вовк стояв і дивився на село під ногами.
– Бабо Муню! А це звідки?
Я завмер біля ліжка і уважно роздивлявся картину, що прикрашала стіну з вицвілими шпалерами, якраз над подуш-ками.
– Та це ж, Вітюнчику, мені подарували. Хлопець у нас був один, калічений, з горбом,
– так пороздавала всі картини. Хай, каже, висять, хоч згадаєте коли мого Василя, - баба підійшла до мене і обхопила за плечі.
– Вітюнчику, рибчику, я ж такая радая, що ти приїхав, я ж так тебе виглядала, так же ж чекала…
Чесно кажучи, мені просто не було чого робить. Мав канікули, мав батьків, що вже за перший місяць достатньо набридли, і не мав ніякого бажання працювати. Інститут, диплом, дуже туманні перспективи щодо роботи - кому зараз потрібні молоді спеціалісти на шию - та й удома постійні розмови про це, - все так мені остогидло, що я зібрав торбу і поїхав до баби Муні на Косу. Моя баба Муня живе в дуже доброму місці, просто серед Коси, а це означає, що по один бік за два кілометри - лиман, а по другий - море, по один бік - прісна вода, травичка, дерева, а по другий - солона, пісок, краби та черепашки, по один бік - лящі, судаки, тараня, а по другий - бички, камбала, мідії. Щоправда, сам я рибалити не люблю, але від жодної смаженої рибки, чи, скажімо, юшки, не від-мовлявся. Баба Муня мені зраділа - самі розу-мієте. Ну і я також. Давно її не бачив. А до того, відверто кажучи, крім пляжу та риби, мав ще деякі плани на тутешніх дівчат. З міста ж приїхав, не абищо.
Тепер я стояв у кімнаті, в якій планував провести найближчий тиждень, і роздивлявся картину над ліжком. Так, це було непогано намальовано, а для сільського каліки - то просто чудово. Певно, не такий простий був цей, з горбом.
– А чого, мені ндравиться, - сказала баба Муня.
Мені теж “ндравилось”. Щось у цій картині було.
– Сідай, Вітюнчику, все вже на столі.
За обідом я відірвався на всю котушку. Молотив усе підряд і після здатен був тільки долізти до кімнати та впасти на м’які подушки. Вовк на картині так само уважно дивився на село під своїми ногами. Я підморгнув йому і сказав:
– Нічого, зараз трошки відпочину, а тоді - на пляж. Годиться?
Давно я не був у баби Муні і зараз жалкував за цим. Це ж прямо святе місце - ніхто не чіпляється з дурними розмовами: як далі жити, що тепер робити, де працювати, політика, путчі-мутчі. Ніхто не вчить жити. У баби Муні я відпочиваю душею.
– Вітюнчику!
– розбудила вона мене, лагідно торсаючи за плече.
– Вставай, ти ж іще на пляж хотів. А ось я тобі компотику приготувала, а хочеш - молочка.
Отак от. А ви кажете.
Я спочатку довго вагався, куди піти - до лиману чи до моря, але врешті вирішив - до моря. Хоч воно і трошки далі, але там більше шансів на приємну зустріч. І що ж, так воно і вийшло. Не встиг я пройти берегом і кілометра, як побачив її. Вона лежала на піску гола, як давньогрецька статуя, і засмагала під вечірнім уже сонцем.
Я зупинився роздивляючись. Дівчина була струнка, молода, приємна на вигляд - принаймні те, що можна було роздивитись, мені подобалося. Вона лежала горілиць, обличчя закрите книжкою, і, крім цієї книжки, нічого не прикривало її золотавої шкіри. Тут,
Надивившись досхочу на дівочі принади, я прокашлявся:
– Добрий день.
Вона зреагувала не зразу, спочатку відсунула з обличчя книгу, побачила мене, потім рука її автоматично сіпнулась у пошуках одежі, яку я завбачливо відсунув подалі, а потім дівчина рвучко перевернулася долілиць. Тепер я зміг роздивитися те, чого не бачив раніш. Теж добре.
Я обійшов дівчину, сів навпроти, встигнувши уважно вивчити й обличчя. Нічого, гарне. Рідко буває, щоб усе було як слід, але зараз, здається, трапився саме той випадок.
– Драстуйте, - сказав я.
Вона підвела голову і раптом засміялася дзвінким сміхом. Я теж посміхався.
– Як вас кличуть? Можна познайомитись?
– Можна, - відповіла вона, відсміявшись.
– Віктор, - сказав я з наголосом на останньому складі для понту.
– Христина, - відповіла вона.
– А що, я так і буду лежати?
– Як хочете, - я знизав плечима.
– Ну ти артист, - вона перейшла на “ти”, я не заперечував.
– А звідки ти приїхала?
– Із Свердловська.
– Ого! А українську звідки знаєш?
Вона посміхнулася:
– Треба ж вчити іноземні мови.
О, ще й жартує.
Так ми знайомились досить довго, і моя співрозмовниця вже трохи призвичаїлася до свого становища. Вона здавалася непоганою дівкою.
– То ти, виходить, Христя?
– Виходить. Мене баба так і кличе.
– Христю, - запропонував я, - а гайда купа-тися!
– Гайда, - погодилася вона.
– Тільки відвер-нися, я купальника одягну.
– А чи варто?
– я зробив просте обличчя.
– Все, що треба, я вже бачив.
Вона зашарілася:
– Навіть більше, ніж треба. Відвертайся, кажу!
Довелося слухатись.
Потім ми купалися, і я спробував трошки помацати свою нову знайому. Вона не пручалася, але й до рук особливо не давалася. Христя знала свою справу. Я заводився все більше і більше.
– Підемо ввечері гуляти?
– А зараз що, ранок?
Так я нічого й не домігся.
– Де ми зустрінемось?
– спитав я на прощання, коли довів дівчину до її хати.
Вона підморгнула мені:
– На пляжі. Тільки тепер я буду вартувати, - і засміялася.
Додому я повернувся задоволений і стомлений. Баба Муня вже чекала з вечерею на столі. З каструлі запаморочливо пахла юшка.
– Ну як, котику, погуляв?
У баби Муниної юшки головною частиною був льок. Для тих, хто не знає, пояснюю. Льок - це така дуже-дуже солона та гостра підливка з помідорів, що її додають до юшки кожен на свій смак. У мене смак добрий, льоку я ллю багато.
– Натомився, Вітюнчику?
Ой, натомився. Але тепер в мене були шанси приємно відпочити останній тиждень. Я балакав з бабою Мунею за батька, за матір доти, доки зійшли на небі зорі, а тоді пішов у ліжко. На стіні над подушками мене чекав вовк. Так само пильно дивлячись на село під ногами, він стояв на білому снігу і дихав. Цей горбатий художник, певно, знав свою справу. Може, й учився десь, бо де це бачено, щоб хлопець у селі сам малював олійними фарбами. Та ще й так малював. Принаймні картина звертала на себе увагу, вона чимось відрізнялася від усього, що я досі бачив.