Кобзар 2000. Hard

Капранови Брати

–  Еге ж, - погодився я.
– Блатний.

Гайдамаку Гаркушу знали і боялися всі. Ще б пак! Мав він тридцять чи сорок завзятих хлопців і робив з ними, як би по-теперішньому сказали, гоп-стоп. Ставали при дорозі, трусили подорожніх, переважно панів, бо з селянина, бува, крім воші, нічого не витрусиш. Веселі були хлопці, та й часи були веселі.

А ще Гаркуша любив налітати на багаті маєтки. Тільки-но пан заспиться, а гайдамаки вже тутечки. Пограбують гарненько, ще й спалять чого - яка-не-яка розвага.

Славний був отаман Гаркуша, такий славний, що впіймати його не могли, хоча не можна сказати, щоб не ловили, - пани, бачте, не

дуже люблять, коли їх грабують, тому ганялися за Гаркушею скрізь, за його голову страшні гроші давали, але вловити гайдамаку не могли. Ну і, звісно, почали про нього всяке говорити - що чаклун, що з нечистим знається, а інші - навпаки, що йому пан-бог допомагає, бо Гаркуша, бачте, тільки багатих грабує, а бідним отеє все награбоване віддає. Наскільки це було правдою, невідомо, давно було, та й хіба важливо? Головне, що так чи інакше дожив отаман гайдамацький до сивого волосу. Дожив на волі серед товаришів своїх, на чолі ватаги, таким собі паханом, а це нечасто буває серед розбійників. І от треба ж такому трапитись, щоб оцей сивий Гаркуша та покохав якось молоденьку дівчину. І вона його покохала - а як же, кращого козака не було по всій Україні. Дарма що старий. Грошенята водилися, звісно. Що робити, кохання - діло святе. То й заслав Гаркуша сватів. Єдиний, хто був проти, - батько дівчини. Як це так -породичатися з гайдамакою! Він було вже почав сватам відмовляти, коли хлопці вивели його у сіни і там гарненько пояснили, що коли Гаркуша чогось просить, то відмовляти - то є великий гріх. І треба сказати, що він зрозумів. Погодився віддати свою дочку за гайдамацького отамана, тільки за однієї умови - щоб духу їхнього тут не було після весілля. І взагалі про людей, щоб нібито Гаркуша сам дівку вкрав, бо кому ж це хочеться мати потім неприємності з місцевою владою. Законно?

Так і погодилися. Посадив Гаркуша свою наречену поперед себе на коня, озирнулася вона на батька-матір востаннє, і почалося подружнє життя.

Ну а за дев’ять місяців, чи скільки там, народила дружина Гаркушина сина. Який не старий отаман, а на сина сили вистачило. Зрадів, звичайно. Заради такої події рекетнули вони гарненько одного панка, а всю виручку ретельно пропили. Щирі люди були гайдамаки, і коли вже бралися до діла, то робили як слід. А коли проспалися, дружина Гаркушина й говоре: годі, говоре, мені за вами по лісах ганяти, бо з малою дитиною пуття з того не буде. Не буде, погодився Гаркуша. Розумний був козак, піклувався за майбутнє покоління…

–  Капітан Гаркуша слухає, - підняв я телефонну рурку.

–  Гаркуша? Добре що це ти, - замполіт говорив неофіційним голосом, мабуть, нікого з підлеглих поруч не було.
– Як там воно?

–  Нормально, - чесно зізнався я.

–  Ну то й нормально, коли нормально. Слухай, капітан, скажи отому своєму Галушкіну: коли ще раз побачать, що він над пляжем знижується і баб розгляда, я йому яйця вирву. Власними руками. Осьо у мене тут заява лежить…

Цікаво, чого це Галушкін мій? Він не більше мій, ніж самого замполіта.
– …потім через нього зірки втрачать не хочеться, їх і так всього дві. От. Ну і ще. Тут у неділю ожидається мєропріятіє, пов’язане з обмивкою нового члена, такби мовити, у вузькому колі. Ти як, напоготові?

–  Служу Совєцькому Союзу, - козирнув я телефонній рурці.

–  Давай, - реготнув замполіт.

Я дивився через широке вікно диспетчерської, як вертольоти рубають гострими гвинтами повітря. Вгорі вже не лишилося жодного цілого клаптика, а вони все шматували та шматували. “Ні, - подумав я, - цей Паливода таки справді не простий. Чого б це замполіт так вихилявсь. Та й простого

навряд чи стали обмивать у нашій компанії. Принаймні не прапора. Герой-парашутист явно з лапою”.

Ми збиралися таким собі елітарним п’ян-клубом - усі свої, надійні, тому могли собі дещо дозволити навіть у нашому маленькому містечку. Збиралися, як годиться, на свята, а влітку і просто так, бо літо - то особлива пора, в ньому і свят майже нема, бо кожен день - свято.

Отак ми і зустрілися в неділю, просто на пляжі, на лиманській стороні. Старший прапорщик Паливода виставив горілку, а ще було пивце, а ще було домашнє таке приємне винце, а ще сальце, м’ясце… Ну ви самі розумієте. Хлопці сказали, що за традицією годиться новоприбулому розбити об носа пляшку шампанського, все одно як кораблю, бо в нас морська держава. І добре, що хоч не знайшли шампанського, бо біс їх знає з п’яного розуму.

Налили по сто. У нас таке правило - спочатку всім по сто, а тоді вже хто як хоче. За нового, значить, члена.

–  Пий-пий, - сказав замполіт, дивлячись, як Паливода вихиляє свою чарку.
– У нас, знаєш, як кажуть: хто не п’є, той чи хворий, чи падлюка.

Прапорщик не був ані хворим, ані падлюкою.

Після другої полізли купатись. Я з насолодою пірнув у холодну воду і відчув, як миттєво вона огорнула, приголубила розпечене горілкою та сонцем тіло. Поруч хтось з розгону шубовснув, так що мені аж вуха позакладало. Я випірнув, форкнув, неначе кит, і поплив до буйків. Ніхто з хлопців не підтримав мого героїчного вчинку, всі лишилися грати в сала на мілині, тільки Паливода розтинав могутніми руками воду, швидко доганяючи мене. Але я, треба зізнатися, теж не слабенький, і коли ввімкну другу швидкість, пливу, як торпедний катер. Ми з прапорщиком молотили воду, аж гай шумів, до буйка дісталися майже одночасно, і все-таки я торкнувся його першим, не заганьбивши честі офіцера.

–  Де ти так плавать навчився?
– спитав я Паливоду, коли, одсапучись, виходив на мілину.

–  Навчився, - широко посміхнувся він.
– Я за юніорську збірну республіки колись плавав.

Струмочки води текли по його могутніх плечах. Так, дійсно, статурою він був схожий на плавця, але кремезніший - плавці, вони трохи сухуваті.

–  Коли в горлі деренчить, деренчить, треба його промочить, промочить!
– заспівав замполіт, обтрушуючись, немов собака.

Поки ми плавали, молодший комсостав зняв десь двох дівчат, і тепер ретельно споював.

–  А ти скільки стрибків маєш?

Паливода сів просто на пісок і прийняв запропоновану чарку.

–  До фіга. Я забобонний. Не лічу аж до останнього. Ну то що, будьмо?

Я теж випив і взяв шмат смаженої риби. Цей хлопець викликав у мене відверту цікавість.

–  Слухай, а чого ти прапорщик?

Він закушував огірком.

–  Я старший прапорщик, - посміхнувся, - а чом би мені не бути старшим прапорщиком?

–  Не придурюйся. У тебе ж зв’язки - он як наш Гриценко стелеться. Був би зараз вже в академії.

Паливода засміявся, бо й справді мав зв’язки і міг би бути в академії.

–  Пройдемось, обсохнемо?
– запропонував я.

–  Пройдемось.

Обтрусивши з плавок пісок, ми рушили берегом. Дрібні хвильки приємно лоскотали ноги. Я мовчав, чекаючи, що він продовжить розмову, і він зрештою таки сказав:

–  Ну не всім же бути генералами. Шляк би всіх їх трафив. А зарплатня у мене не менша, як у тебе, їй-бо. І зірочки, до речі, ні зняти, ні додати.

Він явно не хотів заглиблюватись у цю тему - може, там якісь спогади. А може, він просто не амбітний, бувають такі люди - живе, гроші сякі-такі має, стрибає з парашутом, що іще треба?