Кобзар 2000. Hard
Шрифт:
Я відійшов убік і сплюнув, щоб позбутися гидкого присмаку в роті. Поруч стояли цікаві.
– І звідки воно в нас взялося? Зроду такого не було, щоб вовк…
– Було-було. Років п’ять, тільки не у нас, а в Прогноях.
– Та де Прогної, а де ми!
– Ой, біда-біда…
Дивитися на Христину мені не хотілося. “Швидка допомога” загарчала та поїхала, забравши з собою батьків та тіло загиблого. Люди почали розходитись, перемовляючись. Пішов і я, не обертаючись, дивлячись під ноги та не думаючи ні про що.
Вдома з-за хвіртки визирала баба Муня:
– Забрали?
–
– Що ж це діється, га?
Останнє запитання було суто риторичним.
Я пройшов до своєї кімнати і спинився біля ліжка. На картині стояв вовк і дивився на село у себе під ногами. Я мовчки переводив очі з нього на своє ліжко і назад.
– Знаєш, Вітюнчику, - баба Муня нечутно з’явилася за моєю спиною.
– А кажуть, що художник цей, горбатий, і сам вовком був. Кажуть, що він перекидався вночі на вовка… - вона помовчала трошки і зітхнула.
– Отак не віриш, не віриш, і ось тобі. І тут раптом мені здалося, що кров на моїй подушці… Я знову відчув у горлі солоний присмак, перед очима виникло огидне обличчя рудого…
– Ні, це моя кров, - сказав я раптом.
– Що?
– не зрозуміла баба Муня.
Але я не відповів.
Ні, це моя кров. Моя.
Я похапцем збирав речі і пхав їх до своєї сумки.
Розділ 2 ГАЙДАМАКА
Гвинт вертольота, наче ніж велетенської м’ясокрутки, різав повітря і кидав понівечені його шматки на бетонне поле аеродрому. Я стояв, притримуючи форменого кашкета на голові.
– Чорта ти його ганяєш?
– Хай крутиться, - махнув рукою лейтенант-технік і запалив цигарку.
– Плуг він знаєш де блищить? У борозді.
– У кизді. І потім плуг так часто спиртом не протирають, як оце ви.
Лейтенант смачно гиготнув.
– Ну заглуши свою лейбу, - сказав я.
– Голова ж від неї болить.
– Тяжело в ученії, легко в гробу, - знову зареготав у відповідь лейтенант.
– Тоді хоч цигарку дай.
Я припалив. Треба, звичайно, було б іти додому, та щось не дуже хотілося. Ми всілись на залізні стовпчики огорожі.
– А оно підполковник Гриценко поспішає, - помітив лейтенант.
Я обернувся. Дійсно, замполіт, тобто тепер не замполіт, а як його там, швидкою ходою наближався до нас. Поруч із замполітом, не-величким лисуватим пузанем, міряв поле впев-неними кроками чорнявий велет. Він ішов не кваплячись, навіть лінькувато, щоб не обганяти спітнілого від поспіху старшого за званням. Я неса-мохіть замилувався стрункою постаттю та впевне-ними рухами невідомого. А супутники тим часом наближалися просто до нас. Довелося відривати сідниці від уже нагрітих стовпчиків, аби привітати начальство.
– Здоровенькі були!
– весело вигукнув замполіт і обернувся до техніка.
– А де твій командир?
Той тицьнув пальцем у простір:
– Оно біжить.
Дійсно, від КПП біг, як завжди спізнюючись, лейтенант Галушкін.
– Ой, - схаменувся замполіт.
– Забувся представить. Старший прапорщик Паливода. Прибув для проходження служби із самісінького Львова. Парашутист. Герой.
– Він дрібно засміявся і вказав рукою на
Чорнявий велет теж посміхнувся, козирнув і першим простягнув руку.
– Гаркуша, - відрекомендувався я, відчуваючи дужий потиск його правиці.
– Капітан Гаркуша у нас диспетчер. Робота не пильна, зате потрібна, - продовжував жартувати замполіт. Він сьогодні був у доброму гуморі.
Паливода, хоч і дослужився тільки до прапорщика, усмішку мав генеральську та й тримався, як генерал, ніяк не менше. В його приємному молодому обличчі, у виразі великих карих, не затьмарених горілкою очей відчувалася велика сила та впевненість у собі. Він мені сподобався. Та й не тільки мені.
– Зі Львова?
– перепитав лейтенант-технік.
– Слава Україні!
– Героям слава!
– ще ширше всміхнувся Паливода.
– Будем дружить. Бо хто дружить з технікою, у того завжди є технічний спирт. Так мені мама казали.
Всі зареготали. І тут нарешті підбіг старший лейтенант Галушкін.
– Здравія желаю, таваріщ падпалковнік!
– закричав він, нама-гаючись перекрити ревіння двигуна.
– Доброго здоров’ячка!
– гаркнув замполіт ще гучніше, немов збиткуючись.
– Слухай, Галушкін, візьмеш осьо прапорщика та полетиш до Кривої Балки. А поки він там буде зайнятий, залізеш у колгоспний садок і нарвеш мені кіла три абрикоси. Бо внучка моя сьогодні приїжджає. Абрикосу занесеш потім до Ленінської кімнати. Зрозумів?
– Так точно! А єслі там нє будєт?
Підполковник тільки розвів руками, немовби запрошуючи всіх у свідки.
– Тоді не нарвеш. Кругом марш! Розумник ти мій.
Лейтенант почервонів і, козирнувши, подавсь до своєї машини. Паливода рушив слідом. Він майже не пригинався од вітру, і кашкет, наче приклеєний, сидів у нього на потилиці. Ну генерал, і все тут, тільки зірки на погонах менші. Біля вертольота прапорщик обернувся та помахав нам рукою. І тут на мене вперше найшло.
Я не знаю, що це таке було, але світ раптом зник із моїх очей. Звуки, барви, відчуття - все пропало, я вкляк на місці, несила поворухнутися, і перед мої очі випливло невідомо звідки людське обличчя. Це був чоловік із довгими вусами та голеною головою, тільки з самої маківки звисав сивий чуб, як ото оселедець у козаків. Та він взагалі був схожий на козака, цей чоловік, тільки ліву половину обличчя перетинав глибокий шрам, а замість вуха висів потворний обрубок. І шкіра була, немов посмалена вогнем, червоно-брунатна, вуса обгоріли, вії, брови - все, ніби з пожежі вискочив. Сплюснутий, певно, ударом ніс, поламані зуби, а головне - зіниці. Вони були великі-великі, немов у наркомана, а чи в людини, що терпить нелюдську муку.
Саме обличчя, понівечене, пошматоване обличчя без тіла, наче тіла того і не повинно бути.
Не знаю, скільки часу воно стояло перед очима, але отямився я, відчувши чийсь доторк на плечі.
– Ти чого?
– поруч стояв лейтенант-технік.
Я крутонув головою. Марево миттєво розвіялось.
– Та нічого. Цеє… Задумався.
Вертоліт уже розчинився на обрії. Підполковника теж не було - певно, пішов.
– Ге, - сказав лейтенант.
– Отож я і кажу, цей прапор не простий хлопець. Блатний.