Леопард

Несбьо Ю

– І що?

– І це, певна річ, абсолютно неприйнятно. У нашому Поліцейському управлінні найбільший у країні відділ розслідування убивств, і ми маємо право самостійно вирішувати, які вбивства в Осло ми розслідуватимемо, у яких нам потрібна допомога, а які віддамо опікуватися Крипосу. Загалом, їх створювали, щоб вони надавали поліцейським округам технічну підтримку під час розслідування вбивств, але Бельман, не довго думаючи, наділив свій підрозділ імператорським статусом. Міністерство юстиції теж утягнули. А там швиденько зметикували, що нарешті з’явилася можливість втілити те,

чому ми дотепер противилися: зробити так, щоб усі вбивства розслідувалися в одному місці. Їм по цимбалах наші заперечення, що виникне ризик однобокого розслідування, бюрократичного виродження, що наші поліцейські краще знаються на місцевих особливостях, що старші передають знання молодшим, що відбувається приплив нової крові…

– Дякую, та навертати мене вже не треба.

Хаген підняв руку:

– Гаразд, але зараз Міністерство юстиції готує пропозицію…

– Себто?

– Вони хочуть вчинити розважливо. Йдеться про те, щоб якнайліпше використати свої ресурси, яких обмаль. І якщо Крипос зможуть довести, що вони досягають кращих результатів, коли їм не треба оглядатися на місцеву поліцію…

– …тоді вся влада перейде до рук Брюна, – зазначив Харрі. – Бельману – великий кабінет, і прощавай відділ убивств?

Хаген знизав плечима.

– Щось на кшталт того. А коли виявили труп Шарлотти Лолле за «датсуном» і стало очевидним, що загальна картина подібна до убивства іншої дівчини у підвалі в новобудові, ми просто-таки зіштовхнулися лобами. У Крипосі заявили: попри те, що вбивства скоєно в Осло, подвійні убивства розслідує Крипос, а не поліційний округ Осло, й розпочали власне розслідування. Вони зрозуміли, що саме ця справа стане вирішальною в тому, на чий бік пристане міністерство.

– Отже, треба розкрити справу швидше за Крипос?

– Повторюю, все дуже непросто. Вони не хочуть ділитися з нами інформацією, хоча теж тупцяють на місці. Натомість вони завітали у міністерство. До нас, до начальника управління, зателефонували з міністерства, мовляв, краще було б, аби справу розслідували у Крипосі, допоки не вирішать, як поділити сфери повноважень на майбутнє.

Харрі повільно похитав головою:

– Я починаю розуміти. Ви у відчаї.

– Я б не хотів вживати саме такі слова.

– Ви у такому розпачі, що навіть відкопали старого мисливця за серійними убивцями Холе. Аутсайдера, якого вже викреслили з вашої зарплатної відомості, але який спромігся б розслідувати справу в абсолютній тиші й спокої. Саме тому я мав нікому нічого не казати про цю справу.

Хаген зітхнув.

– Вочевидь, Бельман все одно дізнався. І пустив за тобою хвоста.

– Щоб простежити, як ви нехтуєте ввічливим проханням Міністерства юстиції. Зловити мене на гарячому, коли я саме читатиму старі звіти та допитуватиму старих свідків.

– Чи ще дієвіше – вивести тебе з гри. Бельман розуміє, що вистачить схибити один раз, одного-єдиного келиха пива у робочий час, єдиного порушення посадових приписів, щоб тебе відсторонили.

– Гм… Або спротиву під час арешту. Він вирішив піти ще далі, цей вилупок.

– Я побалакаю з ним. Він відчепиться від тебе, коли я скажу, що ти все одно не хочеш розслідувати цю справу. Без нагальної

потреби ми не змішуємо поліцейських з брудом. – Хаген зиркнув на годинник. – Гаразд, у мене роботи – під зав’язку, нумо якнайшвидше витягнемо тебе звідси.

Вони вийшли з КПУ, проминули стоянку й зупинились біля входу в Поліцейське управління – будівлю із сталі та бетону, що височіла над парком. Поряд, ніби пуповиною пов’язані із будівлею управління підземним тунелем, темніли сірі мури Ботсена – окружної в’язниці міста Осло. Нижче, у бік фіорда та порту, простягався район Грьонланн. Фасади були по-зимовому вицвілими й брудними, ніби присипані попелом. Підйомні крани внизу біля порту вимальовувалися на тлі неба, ніби шибениці.

– Не найкраще видовище, правда ж?

– Та не надто гарне.

– Хай там як, а щось таки є в цьому місті.

Харрі кивнув:

– Авжеж.

Вони трохи постояли, засунувши руки в кишені.

– Прохолодно якось, – мовив Харрі.

– Та не надто.

– Може, й так, але мій термостат, певно, досі налаштований на температуру Гонконгу.

– Звісно.

– Там, нагорі, пригостиш чашечкою кави? – Харрі кивнув у бік шостого поверху. – Хоч ти казав, що роботи до біса. Справа Маріт Ульсен?

Хаген не відповів.

– Отже, – підсумував Харрі, – Бельман та Крипос загарбали й це…

Проходячи червоною зоною у коридорі шостого поверху, Харрі все кивав у відповідь на стримані кивки, якими з ним віталися. Схоже, він, хоч і був легендою у цій будівлі, але ніколи не був надто популярним.

Вони зайшли в двері, на яких був прикріплений аркуш А-4 з написом: «I see dead people».

Хаген кахикнув:

– Мусив віддати твій кабінет Магнусу Скарре, у нас тут яблуку ніде впасти.

– Та пусте, – мовив Харрі.

На кухні для працівників управління вони розжилися по паперовому стаканчику горезвісної місцевої кави з кавоварки з фільтром.

У кабінеті Хагена Харрі вмостився напроти столу начальника – на стільці, де йому неодноразово вже доводилося сидіти.

– Бачу, він досі у тебе. – Харрі кивнув на предмет на столі, що скидався на білий знак оклику. Людський палець. Харрі знав, що це був палець японського командувача часів Другої світової. Під час відступу командувач відрубав собі мізинця на очах у підлеглих, вибачаючись, що вони не мають змоги повернутися й забрати полеглих. Хаген полюбляв переповідати цю історію, пояснюючи керівникам середньої ланки, своїм підлеглим, що таке авторитет.

– А у тебе його досі немає, – відповів Хаген, киваючи на руку Харрі, що тримала каву, на якій бракувало середнього пальця.

Харрі кивнув і відсьорбнув кави. Кава була така, як і раніше. Розплавлений асфальт.

Харрі скривився.

– Мені потрібна команда з трьох чоловік.

Хаген повільно відпив кави й відставив стаканчик убік.

– І не більше?

– Ти завжди про це питаєш. Утім, знаєш, що я не люблю надто численної групи.

– Цього разу не заперечуватиму. Що менше людей, то менша можливість для Крипосу та міністерства винюхати, що ми взялися розслідувати подвійне вбивство.