Леопард

Несбьо Ю

Бйорн Гольм застогнав і обернувся до стіни.

Стіне прокинулась, наче її штовхнули.

У темряві щось скреготіло й шурхотіло. Вона повернулася на бік. На стелю падало слабке світло. Від долівки біля ліжка. Котра година? Третя по півночі? Вона простягла руку й схопила мобільний.

– Слухаю? – мовила вона сонним глосом.

– Обминувши дельту, я усвідомив, що мені до смерті остогидли змії й комарі, тож ми з моїм байком поїхали уздовж узбережжя Бірми на північ, до Аракану.

Вона враз упізнала його голос.

– На острів Сей-Чунг, –

продовжував він. – Там є діючий грязьовий вулкан, і кажуть, невдовзі почнеться виверження. Воно справді розпочалось третьої ночі по моєму приїзді. Я гадав, що буде лише грязь, але ні – він випльовував стару добру лаву. Густу лаву, яка так повільно розтікалася містом, що її можна було неспішно обійти.

– Надворі ніч, – позіхнула вона.

– Хай там як, а вона текла без упину. Коли лава така в’язка, її називають холодною, хоча вона спалює все на своєму шляху. Дерева зі свіжим зеленим листям за чотири секунди оберталися на різдвяні ялинки, а потім на попіл і щезали. Бірманці силкувалися втекти на машинах, завантажених по зав’язку скарбом, котрий встигли зібрати поспіхом, але збиралися вони надто довго, адже навіщо поспішати, коли лава повзе так повільно? А коли вони виносили свої телевізори, лава вже підповзла до їхніх домівок. Вони кинулися до машин, але через спеку гума почала репатися. А потім спалахувало пальне, й вони вибігали з автівок, немов живі смолоскипи. Пригадуєш моє ім’я?

– Слухай-но, Еліасе…

– А хіба я не казав, що ти запам’ятаєш.

– Мені треба спати. Завтра до школи.

– Я сам – як виверження, Стіне. Наче холодна лава. Я не поспішаю, але мене не зупинити. І я прийду туди, де ти.

Вона намагалася згадати, чи казала, як її звати. І випадково зиркнула у вікно. Воно було розчинене. На вулиці шумів вітер, спокійно, втішливо.

Голос у слухавці лунав тихо, майже як шепіт.

– Я бачив пса, який хотів утекти, але заплутався у колючому дроті. Просто на шляху лави. Раптом вона повернула ліворуч, ніби проминула його. Я гадав, милостивий Бог пожалів тварину. Але лава пройшла просто по ньому. Половина його просто щезла, випарувалася, решта згоріла. І теж обернулася на попіл. Усе обертається на попіл…

– Тьху, я кладу слухавку.

– Визирни на вулицю. Поглянь, я вже коло твоєї оселі.

– Припини!

– Ну ж бо, я лише пожартував. – Він голосно й заливчасто розреготався просто їй у вухо.

Стіне розгубилася. Він п’яний чи навіжений? Чи те й інше?

– Солодких снів, Стіне. Незабаром побачимось.

Зв’язок увірвався. Стіне витріщилась на телефон. Потім вимкнула його й жбурнула геть. Вилаялась, бо зрозуміла: цієї ночі вона вже не засне.

Розділ 17

Волокна

Була за дві хвилини сьома, коли Харрі Холе, Кая Сульнес та Бйорн Гольм йшли «кишкою» – підземним переходом завдовжки чотириста метрів, який поєднував Управління поліції та окружну в’язницю Осло. Часом тунель використовували, щоб привести ув’язнених на допит до управління, іноді для бігових тренувань у зимовий час, у давні лихі часи – для таємного побиття занадто впертих в’язнів.

Зі стелі крапало на долівку, краплі чмокали, ніби цілунки, що луною

розливалися в темному, ледь освітленому коридорі.

– Це тут, – мовив Харрі, коли вони дісталися у глиб коридору.

– Тут? – перепитав Бйорн Гольм.

Їм довелося нахилитися, щоб пройти під сходами, що вели у камери. Харрі, повернувши ключ у замку, розчинив залізні двері. В ніс ударив гарячий, вологий, затхлий запах.

Він клацнув вимикачем. Квадратна бетонна кімната з сіро-блакитним лінолеумом на долівці й голими стінами освітилася синім холодним світлом люмінесцентних ламп.

У кімнаті не було ані вікон, ані обігрівача – нічого з того, на що сподіваєшся у приміщенні, яке має правити за робочий кабінет для трьох людей.

Окрім столів з кріслами й комп’ютерами для кожного. На столі стояла засмальцьовано-руда від старості кавоварка й велика пляшка з водою.

– За стіною котельня, яка обігріває всю в’язницю, тому тут так тепло, – сказав Харрі.

– А насправді тут навіть затишно, – мовила Кая, сідаючи за один із столів.

– Ще б пак, навіть скидається на пекло, – додав Гольм, стягнувши замшеву куртку й розстебнувши верхнього ґудзика на сорочці. – А мобільний тут працює?

– Ледь-ледь, – відповів Харрі. – І Мережа є. У нас є все необхідне.

– Окрім чашок для кави, – зауважив Гольм.

Харрі похитав головою. Добувши з кишень плаща три білі чашки, він розставив їх на столах. Потім витягнув з внутрішньої кишені пачку кави й попростував до кавоварки.

– Ти прихопив їх з їдальні, – констатував Бйорн, піднявши чашку, яку Харрі поставив перед ним. – «Хенк Вільямс»?

– Фломастером виведено, тому обережно, – попередив Харрі, надриваючи зубами пакунок з кавою.

– «Джон Фанте», – прочитала Кая на своїй чашці. – А на твоїй що?

– Наразі порожньо, – відповів Харрі.

– Чому?

– Бо там має бути написане ім’я нашого головного підозрюваного.

Ніхто й словом не прохопився у відповідь. Кавоварка жадібно ковтала воду.

– Поки звариться кава, я б волів почути три версії, – заявив Харрі.

Не встигла наповнитися друга чашка, як уже пролунала шоста версія, й тут Харрі обірвав балачки.

– Гаразд, це була просто розминка, щоб мізки розігріти.

Кая щойно припустила, що убивства було скоєно на сексуальному ґрунті й убивцю вже засуджували за такий злочин, а тому він знав, що поліція вже має зразок його ДНК, тож не розбризкував сперму по землі, а мастурбував у пакунок чи щось таке, перш ніж покинути місце злочину, тому їм треба спершу переглянути списки засуджених і поговорити з колегами з відділу моралі.

– Невже ти не припускаєш, що у цьому щось є? – спитала вона.

– Я взагалі нічого не думаю, – одказав Харрі. – Я намагаюся зберегти розум ясним і сприйнятливим.

– Але ж ти маєш якусь власну думку?

– Маю. Гадаю, всі три убивства скоїла одна й та сама людина або люди. Й гадаю, що ми спроможні знайти зв’язок між убивствами, який, у свою чергу, може привести нас до мотиву злочину, котрий – якщо нам неймовірно поталанить – приведе нас до одного чи кількох винних.

– Неймовірно поталанить? Тобто шансів у нас обмаль?