Леопард
Шрифт:
– Та… – Харрі відкинувся у кріслі, заклавши руки за голову. – Літератури про серійних убивць написали кілометри. У кіно поліція зазвичай кличе на допомогу психолога, який, прочитавши кілька рапортів, створює портрет убивці, що неухильно й безпомильно відповідає дійсності. Люди гадають, що фільм «Генрі: портрет убивці-маніяка» – це таке універсальне втілення серійного убивці. Та насправді серійні убивці такі ж різні, як і всі люди взагалі. Вони від решти злочинців різняться єдиним.
– Себто?
– Їх не вдається піймати.
Бйорн
– Але ж це не так? – з надією запитала Кая. – А як же…
– Тобі спали на гадку випадки, коли пощастить визначити почерк, а за цим зрозуміти, хто злочинець. Але згадай усі нерозкриті убивства, які досі вважають поодинокими, бо між ними не спромоглися встановити зв’язку. Таких тисячі.
Кая кинула оком на Бйорна. Той багатозначно кивав.
– Отже, гадаєш, у цьому випадку є зв’язок?
– Атож, – відповів Харрі. – І ми маємо віднайти його, не використовуючи допитів, щоб самим не засвітитися.
– Як же?
– Коли ми працювали у службі безпеки, аналізуючи картинки з погрозами, ми зосереджувались виключно на встановленні ймовірного зв’язку, не допитуючи жодної живої душі. У нас була натовська пошукова система, коли ніхто ще й гадки не мав про Яху чи Гугл. Послуговуючись нею, ми мали змогу прослизати всюди й вивчати все, що хоч якось відбивалося у Мережі. Зараз маємо чинити так само. – Він глянув на годинник. – Саме тому я за півтори години лечу в Берген. За три години матиму розмову з однією безтурботною особою, яка, щиро сподіваюся, стане нам у нагоді. Отже, намащуймо салом п’яти. Ми з Каєю вже висловились. Бйорне, що ти маєш?
Бйорн Гольм стрепенувся у кріслі, наче його розбудили.
– Що? Чи маю що? Небагато, мабуть…
Харрі обережно помацав вилицю.
– Але щось таки маєш.
– Та нічого. Ані ми у криміналістичному відділі, ані слідчий не знайшли майже нічого про Маріт Ульсен і решту жертв.
– За два місяці, – зауважив Харрі. – Ну ж бо, не тягни.
– Повторюсь ще раз, – провадив далі Бйорн. – Протягом двох місяців ми аналізували, просвічували наскрізь, вдивляючись, поки не заболять очі, у все, що маємо, фотографії, зразки крові, волосини, уламки нігтів тощо. Ми обміркували двадцять чотири версії того, як убивця спромігся проколоти по двадцять чотири отвори у горлянці двох попередніх жертв у такий спосіб, щоб лінії всіх проколів збігалися в одному місці. Але ніякої відповіді не знайшли. У Маріт Ульсен теж у роті була рана, але ножова і рвана, – жахіття. Коротше, нічого.
– А що з тими камінцями у льосі, де знайшли Боргні?
– Проаналізували. Багато заліза та магнію, трохи алюмінію та кремнію. Так звана базальтова порода. Пориста й чорна. Ну що, тепер ясніше?
– У Боргні та Шарлотти з внутрішнього боку зубів знайшли залишки заліза та колтану. Що це значить?
– Що обох було вбито одним і тим самим пекельним пристроєм, але ми
Тиша.
Харрі кахикнув:
– Отже, Бйорне, розповідай.
– Про що?
– Про те, що непокоїть тебе увесь час, поки ми тут сидимо, я ж не сліпий.
Експерт-криміналіст почухав щетину на підборідді, не зводячи очей з Харрі. Кахикнув раз. Потім другий. Кинув благальний погляд на Каю. Відкрив рот, знову його закрив.
– Добре, – сказав Харрі. – Тоді переходимо до…
– Це щодо мотузки…
Решта двоє втупились у Бйорна.
– Я знайшов на ній черепашок.
– Он як! – мовив Харрі.
– Але не виявив солі.
Вони знов утупилися в нього.
– Незвична річ, – пояснив Бйорн, – черепашки у прісній воді.
– Тобто?
– Я говорив з біологом, котрий досліджує прісноводні водойми. Черепашка належить ютландському синьочерепашковому молюскові, одному з найдрібніших підвидів, який зустрічається в Норвегії лише у двох озерах.
– Яких же?
– Ейєрен та Люсерен.
– Обидва в Естфолді, – сказала Кая. – Поряд. Великі озера.
– У густонаселеному фюльке, – додав Харрі.
– Соррі, – мовив Гольм.
– М-м-м… А мотузка – чи є якісь ознаки, що вказують, де її придбано?
– Немає. В тому-то й річ. Жодних. Вона взагалі не схожа на жодну мотузку з тих, що я будь-коли бачив. Лише натуральні волокна, ані нейлону, ані будь-яких інших неприродних складників.
– Коноплі, – сказав Харрі.
– Що? – спитав Гольм.
– Коноплі. Мотузки та гашиш виготовляють з однієї рослини. Якщо забажаєш покурити, можна просто заскочити в порт і підпалити швартові біля порома у Данію.
– Це не коноплі, – мовив Гольм, – ігноруючі хихикання Каї. – Луб’я в’яза та липи. В’яз переважає.
– Справжня кустарна норвезька мотузка, – зауважила Кая. – Саме такі колись робили на хуторах.
– На хуторах? – здивувався Харрі.
Кая кивнула:
– Колись у кожнім селі була хоч одна людина, яка зналася на тому, як добре сукати мотузки. На місяць опускаєш деревину у воду, щоб розмокла, потім дереш кору та луб’я. А потім сукаєш. Виходить мотузка.
Харрі з Бйорном повернулися у кріслах до Каї.
– Що таке? – спитала вона розгублено.
– Послухай-но, – мовив Харрі. – Гадаєш, таке всі знають?
– А-а-а, от ти до чого… – сказала вона. – Просто мій дідусь сукав мотузки.
– Ага. Тож для мотузок використовують в’яз та липу?
– Загалом, можна використовувати луб’я будь-яких дерев.
– Дотримуючись якоїсь пропорції?
Кая стенула плечима:
– Звісно, я не фахівець, але, як на мене, незвично сукати мотузку з луб’я різних порід дерев. Пригадую, як Евен, мій старший брат, розповідав, що дідусь використовував лише липу, бо вона погано вбирає воду. Тому свої мотузки йому не доводилось смолити.