Леопард
Шрифт:
– Дякую. – Дверцята машини знову зачинились.
Ім’я було написане посередині між двома іншими дзвінками.
Харрі натиснув на дзвінок і почув відлуння десь у глибині помешкання.
За хвилину після трьох марних спроб він натиснув на нижню кнопку.
Літня пані, що відчинила двері, дивилась на них усміхаючись.
Харрі зауважив, що Кая інстинктивно визначила, кому слід почати розмову.
– Добридень, я Кая Сульнес, ми з поліції. На поверсі вище ніхто не відповідає. Ви часом не знаєте, чи є там хто вдома?
– Можливо. Хоча там
– Отже, ви прислухаєтесь? – перепитав Харрі.
– Звісно, але не втручаюся. – Пані зашарілася. – Як на мене, у цьому немає нічого поганого. Я веду до того, що у мене ніколи не було неприємностей з…
– Ми не знаємо… – мовив Харрі.
– Краще піти й перевірити, – озвалася Кая. – Тож якщо маєте ключі від квартири…
Харрі знав, що зараз у голові Каї снує безліч думок, як краще висловитися, й нетерпляче чекав на продовження.
– …ми б воліли допомогти вам перевірити, чи все в порядку.
Кая Сульнес – кмітлива жінка. Якщо пані, яка здає квартиру, погодиться на їхню пропозицію і вони щось знайдуть, то у протоколі буде зазначено, що їх запросили у квартиру, що вони аж ніяк не перевищили своїх повноважень і не проводили обшуку без ордера.
Пані вагалася.
– Певна річ, ви можете відімкнути двері й увійти у квартиру вже після того, як ми підемо. А потім викликати поліцію. Або «швидку». Чи…
– Гадаю, буде краще, якщо ви підете зі мною, – мовила пані, у якої на чолі проступила глибока занепокоєна зморшка. – Заждіть, я зараз принесу ключі…
За мить вони увійшли до чистої, прибраної квартири майже без меблів. Харрі враз упізнав гнітючу тишу, характерну для порожніх помешкань, коли ранкова метушня вгадується лише як ледь чутний шум за вікном. Окрім того, він відчув запах клею. Зауважив пару черевиків, але верхнього одягу не було.
У маленькій кухоньці біля мийки стояла велика чашка з чаєм, а на поличці над мийкою – жерстяні слоїки з найрізноманітнішими, невідомими Харрі назвами чаю: «Oolong Теа», «Anji Bai Cha Теа». Вони пройшли далі. На стіні у вітальні Харрі побачив світлину гори, йому видалось, ніби то К2 [45] , гімалайська серійна убивця.
45
[45] К2 – гора в Пакистані, 8611 метрів над рівнем моря.
– Перевіриш? – спитав Харрі, киваючи на двері з сердечком, і попростував туди, де, на його думку, мала бути спальня. Він глибоко зітхнув, натиснув ручку й штовхнув двері.
Постіль не розстелена. У кімнаті прибрано. Вікно ледь розчинене, геть не чутно запаху клею, повітря свіже, як подих дитини. Харрі почув, як хазяйка стала в одвірку за його спиною.
– Дивно, – пробурмотіла вона. – Я ж чула їх уночі. А пішов лише один.
– Їх? – перепитав
– Упевнена. Я чула голоси.
– А скільки їх було?
– Наче троє.
Харрі відчинив платтяну шафу.
– Чоловіки? Жінки?
– На жаль, у мене не настільки добрий слух.
Одяг. Спальний мішок та наплічник. Ще одяг.
– А чому ви все-таки гадаєте, що їх було троє?
Хазяйка зніяковіла.
– Стукіт. Наче вони теє… Ви ж розумієте…
– Але ж голосів не було?
Хазяйка поміркувала:
– Ні, жодних.
Харрі вийшов з кімнати й з подивом зауважив, що Кая досі стоїть перед дверима у ванну. І стояла вона якось дивно: ніби в обличчя їй дув сильний вітер.
– Щось не те?
– Та ні, – відповіла Кая невимушено. Аж занадто невимушено.
Харрі підійшов і став поряд.
– У чому річ? – спитав він, притишивши голос.
– Я… маю проблему із зачиненими дверима.
– Гаразд… – відповів Харрі.
– Я не жартую…
Харрі кивнув. І саме тієї миті почув звук. Звук відміряного часу, строку, що вичерпується, секунд, що спливають, – швидкі, гарячкові краплини води, котра не те щоб тече й не те щоб крапає. Кран за дверима. Харрі знав, що не помиляється.
– Стій тут, – наказав він.
І штовхнув двері.
Перше, що привернуло увагу: запах клею тут був ще сильніший.
Друге: долі лежала куртка, джинси, труси, футболка, дві чорні шкарпетки, плетена шапка й чорний товстий вовняний светр.
Третє: вода текла невпинною цівкою у ванну, котра була наповнена так, що зайва вода виливалася у зливний отвір на стінці.
Четверте: вода у ванні була криваво-червона.
П’яте: згаслий погляд над заклеєним скотчем ротом голого безживно-блідого чоловіка на дні ванни, погляд, звернений убік. Ніби він намагався роздивитися щось у сліпій зоні, когось, кого не зауважив, коли той увійшов.
Шосте: ніяких свідчень насильства, жодних зовнішніх пошкоджень, які б пояснювали такий надмір крові.
Харрі кахикнув і поміркував, як краще попрохати хазяйку увійти й упізнати свого пожильця.
Але потреби у цьому не було. Вона вже стояла на порозі ванної кімнати.
– Господи мій Боже! – простогнала вона. – І – наголошуючи на кожному слові: – Господи – мій – Боже! – І нарешті жалібно, із ще більшою надсадою: – Господи мій Боже Ісусе…
– Скажіть, це… – заговорив Харрі.
– Так, – мовила пані здушеним від ридань голосом. – Це він. Еліас. Еліас Скуг.
Розділ 25
Територія
Літня пані затулила рота обома руками й прошепотіла крізь пальці:
– Що ж ти собі заподіяв, любий, дорогий Еліасе?
– Стверджувати напевно, що це він собі заподіяв, не слід, – мовив Харрі, вивівши її з ванної, і допровадив до вхідних дверей. – Чи можу я вас попрохати, щоб ви зателефонували у відділок поліції у Ставангері й попросили прислати криміналістів. Скажете, що ви на місці злочину.