Леопард

Несбьо Ю

– Тут ставали з двох кінців майстерні й зсукували мотузку, – пояснила Кая перш, ніж Харрі прохопився спитати.

В одному кутку валялися три пляшки з-під пива, й було помітно, що хтось намагався розкласти вогнище. На протилежній стіні, перед кількома відірваними дошками, висіли сітки.

– Після Сімонсена охочих взяти собі майстерню не знайшлося, – пояснив поліцейський і озирнувся. – Отак і стоїть відтоді порожня.

– А навіщо тут рейки?

– По-перше, для того, щоб спускати та підіймати човен, на якому привозили колоди. А ще для того, щоб утримувати

колоди під водою, поки вони просякнуть добряче. Він прив’язував стовбури до вагонеток, які досі, мабуть, ще стоять у сараї. А потім пускав вагонетки у воду й підіймав за кілька тижнів, коли деревина вже набувала потрібних кондицій. Практичний хлопець, цей Сімонсен.

Усі сіпнулися, коли у лісі, просто за стіною, почулось бекання.

– Вівця, – сказав поліцейський, – чи, може, олень.

Вони пішли слідом за ним вузькими сходами на горішній поверх. Посеред кімнати стояв величезний довгий стіл. Обидва кінці кімнати, подібної до коридору, зникали у темряві. Під підвіконням лежали скалки розбитого скла, у вікна дмухав вітер, тихо посвистуючи й шарпаючи побитий міллю весільний серпанок на жінці, що вдивлялася в озеро. Це був манекен, нижче тулуба виднівся скелет: чорний залізний штатив на коліщатках.

– Сімонсенові вона правила за опудало, – пояснив Скай, кивнувши на постать.

– Страшнувато, – мовила Кая, підійшла до поліцейського і, зіщулившись, застебнула щільніше куртку.

Поглянувши на неї, він криво посміхнувся.

– Тутешні дітлахи боялися її до смерті. Дорослі казали, що при повні вона блукає околицями, шукаючи свого коханого, котрий покинув її весільного дня. І що її появу супроводжує скрегіт незмащених коліщаток. Я ж теж виріс неподалік, у Хаге.

– Правда? – здивувалася Кая, а Харрі стримав посмішку.

– Так, – мовив Скай. – До речі, це єдина жінка з оточення Сімонсена, про яку відомо. Він був самотній вовк. Але мотузки сукав ловко.

Бйорн Гольм, що стояв за їхніми спинами, підняв шмат мотузки, що висіла на цвяху.

– Хіба я казав, що тут можна щось чіпати? – спитав поліцейський, не обертаючись.

Бйорн поспіхом повісив мотузку на місце.

– О’кей, шефе, – мовив Харрі й посміхнувся крізь зуби. – Чи можна узагалі тут щось чіпати?

Ленсман кинув на Харрі оком оцінююче.

– Ви мені ще не розповіли, у чому річ.

– Це цілком таємно, – мовив Харрі. – Перепрошую. Економічні злочини. Ви ж самі розумієте.

– Он як? Якщо ви – саме той Харрі Холе, то ви розслідуєте убивства.

– Ет, – мовив Харрі, – цього разу це інсайдерські операції, незаконна купівля акцій, ухиляння від сплати податків і фальшування. Усі в житті мостять шлях нагору.

Поліцейський Скай примружився. Знову прокричав птах.

– Звісно, ви маєте рацію, Скаю, – мовила Кая, зітхнувши. – Саме я мала б подбати про те, щоб Управління видало ордер на обшук, але ж ви знаєте, що у нас бракує людей, і ми б зекономили чимало часу, якби мали змогу… – Вона посміхнулася милою усмішкою, показуючи гостренькі білі зубки й киваючи на мотузку.

Скай поглянув на неї. Гойднувся туди-сюди

на підборах гумових чобіт. Потім кивнув головою.

– Я чекатиму на вас у човні, – сказав він.

Бйорн одразу взявся до справи. Поклав шмат мотузки на довгий стіл, відкрив маленький наплічник, який привіз із собою, увімкнув кишеньковий ліхтарик з мотузочкою, на кінці якої було причеплено рибальський гачок, закріпив гачок на стелі поміж двома дошками. Добув ноутбук, переносний мікроскоп, що скидався на молоток, під’єднав його до USB-роз’єму у ноуті, перевірив, чи передає мікроскоп зображення на екран, а потім відкрив світлину, яку скинув на ноутбук перед від’їздом.

Харрі став поруч із нареченою й поглянув униз на озеро. У човні миготів цигарковий вогник. Він глянув на рейки, що занурювалися у воду. Глибочінь. Харрі ніколи не полюбляв купатися в прісній воді, надто після того, як вони з Ейстейном вирішили прогуляти уроки, поїхали на озеро Хауктьєрн і стрибнули з Чортового бескиду, який, за чутками, мав двадцять метрів заввишки. І Харрі – саме у мить, коли вже мав пірнути у воду, – раптом зауважив перед собою у воді гадюку, а потім над його головою зійшлася крижана скляно-зелена пітьма. У паніці він, певно, вихлестав половину озера і вже був вирішив, що більше ніколи не побачить ні денного світла, ні вдихне повітря.

Відчувши знайомі пахощі, Харрі зрозумів, що Кая стоїть у нього за спиною.

– Бінго, – почули вони тихий голос Бйорна позаду.

Харрі повернувся до нього:

– Той самий тип мотузки?

– Безсумнівно, – відповів Бйорн, тримаючи молоткоподібний мікроскоп біля кінчика мотузки й клацаючи кнопками. – Липа та в’яз. Товщина й довжина волокон однакові. Але найприкметніше – свіжий зріз на кінці мотузки.

– Що?

Бйорн показав на екран.

– Ліворуч – зображення, яке я прихопив із собою. На ньому кінчик мотузки з Фрогнер-парку, двадцятип’ятикратно збільшений. А на цій світлині у мене чудовий…

Харрі заплющів очі, щоб ще краще насолодитися словом, яке, він це знав, ось-ось прозвучить:

– …збіг.

Він досі не розплющив очей. Мотузка, на якій повісили Маріт Ульсен, не просто виготовлена у цьому місці, її відкраєно від тієї, яка зараз лежить перед ними. Й зріз зовсім недавній. Отже, убивця нещодавно стояв саме на тому місці, де оце стоять вони. Харрі принюхався.

На вулиці стояла темрява, хоч в око стрель. Харрі заледве спромігся роздивитися, як щось забіліло у віконній проймі, коли вони відпливали.

Кая сіла поруч з Харрі на носі човна. Щоб він мав змогу розчути її крізь ревіння двигуна, вона мусила нахилитися до нього дуже близько.

– Людина, яка взяла звідси мотузку, має чудово знатися на тутешніх місцях. І між цією людиною та убивцею не може бути багато ланок.

– Гадаю, цих ланок узагалі немає, – мовив Харрі. – Зріз зовсім свіжий. Малоймовірно, щоб мотузка змінила багато рук.

– Отже, ця людина знається на місцевості, може, має тут дачу, – міркувала Кая вголос. – Або він тут виріс.