Лялька

Прус Болеслав

Далі пан Ігнац бачить ще гірші речі. Італієць іронічно усміхається, розв’язує шпагат, розгортає папір і перед панною Ізабеллою, перед графинею, перед Вокульським, перед тисячами інших глядачів показує… жовті нанкові штани з манжетом спереду і з штрипками знизу, ті самі штани, що їх пан Ігнац носив в часи славетної севастопольської кампанії.

До всього цього скандалу падлюка Піфке ще й кричить: «Ось це подарунок панів: Станіслава Вокульського, купця та Ігнаца Жецького, його управителя!» Вся публіка в театрі вибухає реготом; всі очі і всі вказівні пальці повертаються до восьмого ряду, а в тому ряду — до стільця, на

якому сидить пан Ігнац. Нещасний хоче запротестувати, але не може одвести голосу, а на додаток до всього лихого — провалюється в якусь безодню. Він западається в незмірний, бездонний океан небуття, де має перебувати вік вічний, так і не пояснивши глядачам, що нанкові штани з манжетом і штрипками підступно викрадені з колекції його особистих пам’ятних речей.

Після цієї кошмарної ночі пап Жецький прокинувся аж у три чверті на сьому. Дивлячись на годинник, він не хотів вірити власним очам, проте повірити довелося. Повірив навіть у те, що вчора був трохи напідпитку, про що, власне, яскраво свідчив біль голови та млявість в усьому тілі.

Проте всі ці хворобливі явища хвилювали пана Ігнаца менше, аніж один страшний симптом: йому не хотілося йти в магазин!.. Навіть гірше — він відчував не тільки нехіть до роботи, а цілковитий брак амбіції; замість соромитись свого занепаду та боротися з перобськими інстинктами, він, Жецький, намагався віднайти будь-який привід, аби якнайдовше залишитися в кімнаті.

То йому здавалося, що захворів Ір, то наче заіржавіла ніколи не вживана двостволка, то він знаходив якусь ваду в зеленій фіранці, нарешті, чай здався йому надто гарячим і його треба було пити повільніше, ніж звичайно.

В результаті всіх цих причин пап Ігнац спізнився на сорок хвилин у магазин і, похиливши голову, прокрався до своєї конторки. Йому здавалось, що всі службовці з величезним презирством дивляться на синці під його очима, на землистий колір обличчя та на тремтячі руки. «Вони ще можуть подумати, що я був десь у місці розпусти!» — зітхнув нещасний пан Ігнац.

Він дістав бухгалтерські книги, умочив перо в чорнило й почав нібито рахувати. Бідолаха був певний, що від нього тхне пивом, немов з викиненої з підвалу старої бочки, і цілком серйозно почав обмірковувати, чи не заявити про звільнення після всіх цих ганебних вчинків? «Упився… пізно повернувся додому… пізно встав… на сорок хвилин спізнився в магазин…»

В цю мить до нього підійшов Клейн з якимось листом.

— На конверті було написано «Дуже терміново», — сказав миршавий продавець, — через те я відкрив його.

Жецький розгорнув листа і прочитав:

«Дурний чи підлий чоловіче! Незважаючи на стільки зичливих попереджень, ти все-таки купуєш будинок, який стане могилою твого так нечесно нажитого капіталу…»

Пан Ігнац глянув на останній рядок листа, — але підпису в кінці не було: лист був анонімний. Подивився на конверт — він був адресований Вокульському. Читав далі:

«Яка зла доля поставила тебе на дорозі одної шляхетної дами, котрій ти мало не вбив чоловіка, а тепер маєш намір вирвати їй з рук дім, в якому вмерла її кохана донька?..

І навіщо ти це робиш? Навіщо платиш, якщо це правда, за будинок аж дев’яносто тисяч карбованців, коли він не вартий і сімдесяти

тисяч?.. Це таємниця твоєї чорної душі, яку справедливість господня колись розкриє, а чесні люди затаврують ганьбою.

Опам’ятайся, поки не пізно! Не занапащай своєї душі й капіталу і не затруюй спокою благородній дамі, яка невтішно сумує за втраченою донькою і має ту єдину втіху, що просиджує цілі дні в кімнаті, де її нещасне дитя віддало богові душу. Опам’ятайся, заклинаю тебе.

Зичлива…»

Скінчивши читати, пан Ігнац похитав головою.

— Нічого не розумію, — сказав він. — Хоч маю великий сумнів, що ця дама справді зичлива.

Клейн боязко поглянув на всі боки і, бачачи, що за ними ніхто не стежить, почав шепотіти:

— Річ у тім, пане Жецький, що наш хазяїн нібито купує будинок Ленцького; на вимогу кредиторів він має бути проданий завтра з торгів…

— Стах… тобто пан Вокульський купує будинок?..

— Так, так, — підтвердив Клейн, киваючи головою. — Але купує не на своє ім’я, а на ім’я старого Шлангбаума…

Так принаймні говорять в тому домі, бо й я там мешкаю.

— За дев’яносто тисяч карбованців?..

— За дев’яносто. А тому, що баронеса Кшешовська хотіла б купити той будинок за сімдесят тисяч, то вона, напевне, й написала цього листа. Я навіть заклався б, що це вона, бо то баба — справжня відьма…

В магазин зайшов покупець купити парасольку, і Клейн одійшов до нього. У пана Ігнаца в голові закружляли дивні думки: «Коли я, змарнувавши лише один вечір, наробив такого шелесту в магазині, то що ж наробить Стах, коли він цілі дні й тижні марнує на італійський театр і ще невідомо на що?»

Проте він мусив визнати, що з його вини в магазині нічого поганого не сталося і що торговельні справи загалом ідуть дуже добре. Якщо казати правду, то й сам Вокульський, незважаючи на дивний спосіб життя, не занедбує обов’язків голови підприємства. «Але нащо йому хоронити дев’яносто тисяч карбованців в мурах?.. І до чого тут знов оті Ленцькі?.. Невже… Але Стась не такий дурний, щоб…»

Проте думка про купівлю будинку все-таки непокоїла його.

— Спитаю-но я Генріка Шлангбаума, — сказав він, — встаючи з-за конторки.

У відділі тканин маленький, згорблений Шлангбаум, з червоними очима й заклопотаним поглядом, як звичайно, крутився між полицями, скакав по драбині або занурювався з головою в сувоях матерії. Він так призвичаївся до своєї гарячкової роботи, що навіть тоді, коли в магазині не було покупців, раз у раз витягав сувої матерії, розгортав і згортав їх, потім клав на місце.

Побачивши пана Ігнаца, Шлангбаум припинив свою непотрібну працю й витер з лоба піт.

— Нелегко, га? — сказав він.

— А нащо ви перекладаєте це ганчір’я, коли в магазині немає покупців? — спитав Жецький.

— Аякже!.. Якби я цього не робив, то забув би, де що лежить… суглоби б мені позросталися… А потім — я вже звик… У вас до мене якесь діло?

Жецький трохи збентежився:

— Ні… я просто хотів подивитись, як воно тут у вас… — одповів він, почервонівши, наскільки це було можливо в його роки. «Невже й він недовіряє та слідкує за мною? — майнула думка у Шлангбаума, і в ньому закипів гнів. — Батько таки має рацію… Зараз усі цькують євреїв. Скоро доведеться запустити пейси й надіти ярмулку…» «Він щось знає», — подумав Жецький, а вголос запитав: