Лялька
Шрифт:
Россі. таки грав чудово, і всі аплодували йому з однаковим запалом. Але найбільше галасував життєрадісний фабрикант пірників, пан Піфке, який після третьої дії, згідно з умовою, з великою домною підніс Россі альбом.
Великий актор навіть не кивнув головою Піфке, зате низько уклонився до ложі, в якій сиділа панна Ізабелла, — а може, тільки в той бік. «Це мені привиділось, — думав пан Ігнац, виходячи з театру. — Не настільки ж уже дурний мій Стах!..»
Кінець кінцем пан Ігнац був задоволений тим, що побував у театрі. Гра Россі йому сподобалась; деякі сцени, як от убивство
Отож, виходячи з театру, він уже не нарікав на Вокульського, навпаки, став підозрівати, що його коханий Стах навмисне вигадав оту комедію з врученням Россі подарунка, щоб зробити йому, панові Ігнацу, приємність. «Шановний Стах знає, що я тільки з примусу міг піти в італійський театр… Ну, й добре вийшло. Той хлюст здорово грає, треба буде подивитися його ще в одній виставі…
Кінець кінцем, — додав він, подумавши, — коли чоловік має стільки грошей, скільки Стах, то може робити подарунки акторам. Як на мене, то я краще подарував би щось гарненькій актрисі, але… я людина іншої доби, мене навіть називають бонапартистом і романтиком…»
Так він собі думав і стиха бурчав, але непокоїла його інша думка, яку він хотів притамувати.
Чому Стах так пильно придивлявся до тієї ложі, в якій сиділи графиня, пан Ленцький і панна Ленцька? Невже?..
Та ні!.. Вокульський досить розумний для того, щоб зрозуміти, що з того нічого не може вийти… Кожна дитина могла б зрозуміти, що та панна взагалі холодна, як крижина, зараз шалеліє за тим Россі. Як вона на нього дивилась! Часом просто непристойно, і то де? — в театрі, перед очима у тисячі людей!.. Ні, це дурниця. Недарма мене називають романтиком…»
Він знову намагався думати про що-небудь інше. Незважаючи на ніч, він пішов навіть у ресторацію, де грали троїсті музики — скрипка, рояль і арфа. Пан Ігнац з’їв порцію печені з картоплею і капустою, випив один кухоль пива, потім другий, потім третій і четвертий… і навіть сьомий. Йому зробилось так весело, що він ткнув арфістці в жменю два срібняки й почав тихенько підспівувати. А потім йому спало на думку, що він неодмінно повинен відрекомендуватись чотирьом німцям, які за столом у кутку їли грудинку з горохом. «Але чого б це я мав їм рекомендуватись?.. Нехай вони мені відрекомендуються», — думав пан Ігнац.
І його одразу опанувала думка, що ці люди неодмінно повинні відрекомендуватися, по-перше, як старшому віком, по-друге, як колишньому офіцерові угорської піхоти, що давала доброго духу німцям. Він уже навіть гукнув на офіціантку, щоб послати її до тих чотирьох панів, котрі їли грудинку з горохом, коли раптом троїсті музики, що складалися з скрипки, рояля й арфи, заграли… «Марсельєзу».
Пан Ігнац пригадав Угорщину, піхоту, Августа Каца і, відчуваючи, що на очі йому набігають сльози і що він от-от розплачеться, схопив свого циліндра, який був у моді перед франко-прусською війною, кинув на стіл карбованця й вибіг з ресторації.
Коли на вулиці його обвіяло свіже повітря, він сперся на газовий стовп і запитав сам себе:
— Хай тобі чорт, невже я п’яний? Ще б пак! Аж сім кухлів…
Він
— Раз… два… три… сім… сім… А що таке сім? Ага, сім кухлів пива… Невже й справді я їх випив? Нащо Стах послав мене в театр?..
Додому він потрапив щасливо й одразу знайшов дзвінок.
Проте, подзвонивши двірникові аж сім разів, відчув, що мусить прихилитись до стіни, і силкувався полічити (без ніякої потреби, просто так), через скільки хвилин двірник йому відчинить? Для цього він дістав годинника з секундною стрілкою і побачив, що вже пів на другу.
— От чортів двірник! — бурчав він. — Мені о шостій ранку вставати, а він до иів на другу тримає мене на вулиці…
На щастя, двірник одразу відчинив хвіртку, і пан Ігнац певним кроком, навіть дуясе певним, можна сказати — надзвичайно певним, пройшов через усе підворіття, відчуваючи, що циліндр його трохи з’їхав набакир, але тільки трошечки. Потім, без ніякого клопоту знайшовши свої двері, він кілька разів даремно намагався встромити ключа в замкову дірку. Він виразно відчував під пальцями дірку, з усієї сили стискав ключа, але потрапити не міг.
— Невже я й справді?..
Саме в цю мить двері відчинились, і одноокий пудель Ір, не встаючи з підстілки, кілька разів гавкнув:
— Так!.. Так!..
— Замовчи ти, чортова свиня! — буркнув пан Ігнац і, це світячи світла, роздягнувся й ліг.
Його мучили жахливі сни. Снилось йому, а може, ввижалося, що він і досі в театрі, бачить Вокульського з широко розплющеними очима, втупленими в одну ложу. В тій ложі сидять графиня, пай Ленцький і панна Ізабелла.
Жецькому здається, що Вокульський дивиться на панну Ізабеллу.
— Неймовірно! — прошепотів він. — Не такий же дурний мій Стах!..
Тим часом (все це уві сні) панна Ізабелла встала з крісла і вийшла з ложі, а Вокульський за нею, не зводячи з неї очей, як загіпнотизований. Панна Ізабелла вийшла з театру і легким кроком вибігла на вежу ратуші, а Вокульський — за нею, так само не спускаючи з неї очей. Потім панна Ізабелла, підскочивши, як птиця, перелетіла з ратушної вежі на дах театру, а Вокульський хотів летіти за нею, але зірвався з десятиповерхової висоти на землю.
— Єзус! Марія!.. — застогнав Жецький, зриваючись з ліжка.
— Так! Так! — озвався крізь сон Ір.
— Ну, видно, я таки зовсім п’яний, — пробурмотів пан Ігнац, лягаючи знову й нетерпляче натягаючи ковдру на своє тремтяче тіло.
Кілька хвилин він лежав з розплющеними очима, і йому знов привиділось, ніби він у театрі: якраз скінчилась третя дія, і фабрикант Піфке мав піднести Россі альбом з краєвидами Варшави та її красунями. Пан Ігнац напружує зір (адже Піфке заступає його) і з жахом бачить, що безсовісний Піфке замість коштовного альбома подає італійцеві якийсь пакунок, завинутий у папір і недбало обв’язаний шпагатом.