Лялька

Прус Болеслав

А втім, що тут довго балакати, я принципово не плачу за квартиру, та й усе! Тим більше, що теперішній власник цього будинку не будував його: не випалював цегли, не змішував вапна, не мурував стін, не ризикував звернути собі в’язи. Прийшов з грішми, може, вкраденими, заплатив другому, який також, може, вкрав у іншого, і на цій підставі хоче зробити мене своїм невільником. Це ж знущання із здорового глузду!

— Пай Вокульський, — сказав я, встаючи з стільця, — нікого не обкрадав. Він заробив своє майно тяжкою працею і ощадливістю…

— Та

що ви балакаєте! — перебив мене студент. — Мій батько був здібним лікарем, працював день і ніч, заробляв нібито непогано, а заощаджував… аж триста карбованців на рік! А ваш будинок коштує дев’яносто тисяч, отож, щоб його купити, мій батько мусив би жити і виписувати рецепти триста років… Не повірю я, щоб цей ваш новий власник працював цілих триста років…

Від цих висновків у мене голова йшла обертом, а юнак говорив та й говорив:

— Ви можете нас виганяти, будь ласка! Але тоді ви переконаєтесь, як багато втратили. Всі прачки та куховарки в цьому домі посмутніють, а пані Кшешовська вже безборонно слідкуватиме, скільки гостей ходить до сусідів та скільки крупів хто сипле в каструлю… Будь ласка, виганяйте нас!.. Отоді вже панна Леокадія візьметься виспівувати свої гами та вокалізи — зранку сопрано, а після обіду — контральто… І к чорту полетить ваш будинок, в якому нас троє тільки й підтримує порядок!

Ми зібралися йти.

— Значить, ви не будете платити за квартиру? — спитав я.

— Навіть не подумаю.

— Може, почнете платити хоч з жовтня?

— Ні, шановний добродію. Мені вже недовго жити, отож я хочу до кінця додержати хоч одного принципу: якщо суспільство хоче, щоб окремі особи додержували зобов’язань щодо нього, то нехай же й воно додержує своїх зобов’язань щодо окремої особи. Якщо я маю платити комусь за квартиру, то нехай інші платять мені за уроки стільки, щоб на ту квартиру вистачило. Ви розумієте?

— Не все, добродію, — відповів я..

— Нічого дивного, — сказав юнак. — На старість мозок у людини сохне і втрачає здатність сприймати нові істини.

Ми розкланялися з студентом і вийшли. Юнак зачинив за нами двері, але зараз же вибіг на сходи й гукнув:

— І нехай судовий виконавець приведе з собою двох городовиків, бо мене з квартири доведеться виносити…

— Неодмінно, добродію, — відповів я йому з чемним поклоном, подумавши, однак, що не варто виганяти з квартири такого оригінала.

Коли незвичайний юнак остаточно пішов у кімнату й замкнув на ключ двері, даючи цим зрозуміти, що вважає переговори з нами закінченими, я спинився на сходах і сказав управителеві:

— Я бачу, тут у вас різнокольорові шибки, еге ж?

— Ага, дуже різнокольорові…

— І запорошені.

— Ага, дуже запорошені, — відповів управитель.

— Я думаю, що той юнак таки додержить слова й не платитиме за квартиру?

— Пане Жецький! — вигукнув управитель. — Він ще нічого. Він хоч каже, що не буде платити, то й не платить, а ті два нічого не кажуть — і теж не платять. Це, пане Жецький, незвичайні мешканці!.. Тільки

вони одні й не обманюють мене.

Я мимоволі похитав головою, хоч почуваю, що коли б був власником такого дому, то хитав би головою цілі дні.

— Значить, тут ніхто не платить, принаймні не платить регулярно? — спитав я екс-власника земельного маєтку.

— І нема чого дивуватись, — відповів пан Вірський. — В будинку, в якому стільки років квартирну плату одержують кредитори, розпаскудиться найчесніший мешканець. І все-таки у нас є кілька дуже пунктуальних платників, наприклад, баронеса Кшешовська…

— Що?! — вигукнув я. — Ага, баронеса ж живе тут!

Вона навіть хотіла купити цей будинок.

— І купить, — шепнув управитель, — так що, панове, тримайтеся міцно!.. Вона купить, хоч би мала віддати за нього все своє майно, а воно у неї чималеньке. Правда, барон добре його обскуб…

Ми стояли на сходах під вікном з жовтими, червоними та блакитними шибками. Я пригадував образ баронеси, яку бачив лише кілька разів, і завжди вона справляла на мене враження ексцентричної особи. Вона вміє бути побожною і запеклою, покірливою і брутальною…

— Що ж воно за жінка, пане Вірський? — спитав я управителя. — Вона, здається, жінка незвичайна…

— Як усі істерички, — буркнув екс-власник земельного маєтку. — Дочку вона втратила, чоловік її покинув… Кругом скандали!..

— Ходімо до неї, пане Вірський, — сказав я, і ми пішли на третій поверх.

Я відчував таку відвагу, що баронеса не тільки не лякала мене, а навіть ніби вабила.

Та коли ми опинились під дверима і управитель подзвонив, у мене затремтіли коліна. Я не міг зрушити з місця і тільки через те не втік. В одну мить відвага моя десь поділась, бо я пригадав торги… В замку повернувся ключ, двері відхилились, і в них показалось обличчя молодої ще служниці в білому чепчику.

— Хто такий? — спитала дівчина.

— Я, управитель.

— Що вам потрібно?

— Я прийшов з уповноваженим власника будинку.

— А цьому панові чого треба?

— Це і є уповноважений.

— То як же мені про вас сказати?

— Скажіть, — промовив уже роздратовано управитель, — що ми прийшли поговорити про квартиру.

— Ага!

Служниця замкнула двері й пішла. Минуло хвилин зо дві або зо три, поки вона повернулась і, одімкнувши кілька замків, ввела нас у порожню вітальню.

Дивна це була кімната! Меблі, рояль і люстра обвинуті темно-сірими чохлами, навіть тумбочки з статуетками по кутках були прикриті темно-сірими сорочками. Взагалі створювалось враження, що господарі цієї кімнати десь поїхали, залишивши слуг, які дбайливо підтримують у домі порядок.

З-за дверей чути було розмову, яку вели два голоси: жіночий і чоловічий. Жіночий належав баронесі, чоловічий також був мені знайомий, тільки я не міг пригадати, де я його чув.

— Я можу заприсягатися, — казала баронеса, — що він з нею підтримує зв’язок. Позавчора він прислав їй через розсильного букет.