Лялька
Шрифт:
— Щастя твоє, що приїхав, — каже Сузін, цілуючи його ще раз. — Я думав, що зовсім закручусь у цьому Парижі без тебе. «Париж…» — думає Вокульський.
— Та це все байдуже! — каже далі Сузін. — Але ти от так загордів серед вашої паршивої шляхти, що про мене вже й не думаєш. Але ж задля тебе самого жаль таких грошей… Ти втратив би тисяч з п’ятдесят…
З’являються знову ті два французи, що прийшли з Сузіним, і кажуть, що можна їхати. Сузін бере під руку Вокульського і виводить на площу, де стоїть безліч омнібусів, а також однокінних та парокінних екіпажів з кучерами попереду або позаду. Вони проходять
— Дивись, — каже Сузін, — це вулиця Лафайєта, а ото бульвар Маджента. Ми поїдемо Лафайєтом аж до готелю коло опери. Кажу тобі: чудо, а не місто! Ну, а як побачиш Єлісейські Поля, а потім сад між Сеною і Ріволі… Ех!.. Кажу тобі: чудо, а не місто!.. Тільки у жінок завеликі турнюри. Але тут інші смаки… Ну, та й радий же я, що ти приїхав; п’ятдесят або й більше тисяч карбованців це ж таки не абищо… Бачиш, он опера, он бульвар Капуцинів, а он і наша хата.
Вокульський бачить величезний шестиповерховий будинок клинуватої форми, оперезаний вздовж третього поверху залізною балюстрадою. Будинок стоїть на широкій вулиці, обсадженій ще молодими деревами, а по ній сюди й туди їдуть сотні омнібусів, екіпажів, верхівців і піших людей. Рух такий, ніби не менш як половина Варшави збіглась сюди на якесь видовище. Вулиця гладенька, як паркет. Вокульський бачить, що він у самому центрі Парижа, але не відчуває ні хвилювання, ні цікавості. Все йому байдуже.
Екіпаж в’їжджає в розкішні ворота, лакей відчиняє дверцята, вони виходять. Сузін бере Вокульського дід руку й веде до маленької кімнатки, яка зараз же починає підноситись вгору.
— А це ліфт, — каже Сузін. — У мене тут два номери.
Один на другому поверсі за сто франків на добу, а другий на четвертому — за десять франків. Для тебе я також найняв за десять. Нічого не вдієш — виставка!..
Вони виходять з ліфта в коридор і за хвилину опиняються в розкішно оздобленій кімнаті. Меблі в ній з червоного дерева, над широким ліжком — балдахін, а в шафі замість дверей — величезне дзеркало.
— Ну, сідай, Станіславе Петровичу. Хочеш їсти чи пити, тут чи в залі?.. Ну, п’ятдесят тисяч твої… Я дуже радий.
— Скажи мені, — вперше озвався Вокульський, — за що ж це я маю одержати п’ятдесят тисяч?
— Може, навіть більше.
— Гаразд. Але за що?
Сузін з розгону сідає в крісло, складає руки на животі й починає реготати.
— От за це саме, що питаєш!.. Інші не питають, за що беруть гроші, тільки давай! А ти один хочеш знати, як та за що заробиш таку суму. Ах ти, голубе сизий!..
— Це не відповідь.
— Зараз я тобі відповім, — каже Сузін. — Насамперед за те, що ти мене ще в Іркутську чотири роки розуму вчив.
Якби не ти, то я не був би тим Сузіним, яким є сьогодні.
Ну, а я, Станіславе Петровичу, не такий, як ви: я за добро плачу добром.
— І це не відповідь, — перебив Вокульський.
Сузін здвигнув плечима.
— Знаєш що: в цій хаті ти у мене пояснень не питай, а внизу й сам зрозумієш. Може, я куплю трохи паризької галантереї, а може, й кільканадцять торговельних суден. Я по-французьки ні в зуб ногою, по-німецьки теж, отож мені потрібний такий чоловік, як ти…
— Я не розуміюсь на торговельних суднах.
— Не
Вокульський мовчав.
— О четвертій годині до мене прийдуть американські і французькі фабриканти. Зможеш надійти? — спитав Сузін.
— Гаразд.
— А зараз проїдеш по місту?
— Ні, зараз піду спати.
— Ну то й добре. Ходімо в твій номер.
Вони вийшли з номера Сузіиа і, пройшовши кілька кроків, опинилися в такій самісінькій кімнаті. Вокульський одразу ліг на ліжко, а Сузін вийшов навшпиньках і зачинив за собою двері.
Коли Сузін вийшов, Вокульський заплющив очі й намагався заснути. Може, не так заснути, як одігнати від себе якусь напрасливу примару, від якої він утік з Варшави.
Якийсь час йому здавалося, що її нема, що вона залишилась там і тепер заклопотана блукає між Краковським Передмістям і Уяздовськими Алеями. «Де він? Де він?…»— шепотіла примара. «А якщо вона полетить за мною? — спитав сам себе Вокульський. — Ну, тут вона мене, мабуть, не знайде, в такому великому місті, в такій озії-готелі… А може, вона вже шукає мене тут?» — подумав він.
Вокульський ще міцніше заплющив очі й почав гойдатись на матрасі, який здався йому надзвичайно широким і пружним. Його увагою оволоділи два потоки звуків: за дверима, в коридорі готелю, люди бігали й розмовляли, немов там щось у цю хвилину сталося, а за вікном, на вулиці, розлягався приглушений гомін — злитий гуркіт численних екіпажів, звук людських голосів, дзеленчання дзвінків, ляскіт пострілів і ще бог його знає. що.
Потім йому привиділось, ніби якась тінь заглядає до нього в вікно, а пізніше — наче хтось ходить довгим коридором від дверей до дверей, стукає і питає: «Чи нема його тут?»
І справді хтось ходив, стукав і навіть постукав до нього, але, не діждавшись відповіді, пішов далі. «Не знайде вона мене!.. Не знайде!» — думав Вокульський.
Раптом він розплющив очі, й волосся наїжилось у нього на голові. Навпроти себе він побачив таку самісіньку кімнату, як і його, таке саме ліжко з балдахіном, а на ньому — самого себе! Це було одне з найсильніших вражень в його житті: він на власні очі бачив, що в тій кімнаті, де вважав себе цілком самотнім, перебуває невідступний свідок — він сам!
— Яке оригінальне шпигунство, — пробурчав він. — Дурна мода, оці дзеркальні шафи.
Він схопився з ліжка — його двійник схопився так само швидко. Він підбіг до вікна — той також. Гарячково відкрив чемодан, щоб переодягтися, — той теж почав переодягатися, видно, щоб іти до міста.
Вокульський відчув, що мусить утекти з цієї кімнати.
Примара, від якої він утік з Варшави, була вже тут і стояла коло порога.
Він умився, надів чисту білизну, перемінив костюм. Було тільки ще пів на першу. «Залишилося ще три з половиною години, — подумав він, — треба їх кудись подіти!»