Лялька
Шрифт:
— І не в претензіях власника… Але ж не можу я платити сімсот карбованців за квартиру в такому будинку…
— Які ж ви маєте претензії до будинку? — спитав я.
— Цей будинок — ганьба для чесних людей! — крикнула баронеса, вимахуючи руками. — Я не від себе, а в ім’я моральності прошу…
— Про що?
— Про те, щоб вигнали тих студентів, які живуть наді мною і не дають мені виглянути в вікно на двір та деморалізують усіх…
Баронеса раптом зірвалася з канапи.
— О! Ви чуєте? — сказала вона, показуючи на кімнату,
Звідти справді залунав голос ексцентричного студента, який гукав з четвертого поверху:
— Марисю!.. Марисю!.. Йди до нас!
— Марисю! — крикнула баронеса.
— Та я ж тут, пані… Чого вам треба? — відповіла трохи почервоніла служниця.
— Щоб ти не сміла ні на крок виходити з дому!.. От бачите, — казала далі баронеса, — отак цілі дні. А вечорами до них ходять прачки… Пане Жецький! — вигукнула вона, молитовно складаючи руки. — Виженіть цих нігілістів, бо це джерело розпусти й небезпеки для цілого дому. Вони в людських черепах тримають чай і цукор… Вони людськими кістками мішають вугілля в самоварі… Вони збираються принести сюди цілого небіжчика!..
Вона знову так заплакала, що я боявся, коли б з нею не сталося істерики.
— Ці панове не платять за кімнату, так що дуже можливо… — почав був я.
У баронеси миттю висохли очі.
— Ну, звичайно ж, — перебила вона мене, — ви мусите їх вигнати!.. Але, пане Жецький! — вже закричала баронеса. — Які б вони не були зіпсовані та злі, а та… та Ставська гірша за них!..
Я здивувався, побачивши, якою ненавистю запалали очі пані баронеси, коли вона вимовила прізвище Ставської.
— Пані Ставська живе тут? — мимоволі вирвалось у мене. — Ота красуня?..
— О!.. Нова жертва! — вигукнула баронеса, показуючи на мене, і з палаючими очима заговорила низьким грудним голосом: — Сивоволосий чоловіче, опам’ятайтеся, що ви робите! Адже чоловік цієї жінки обвинувачений в убивстві і втік за кордон. А на які кошти вона живе? За які гроші так одягається?..
— Працює бідолашна, як віл, — шепнув управителі:
— О… і цей тієї ж! — вигукнула баронеса. — Мій чоловік (я певна, що то він) присилає їй з села букети… Управитель закоханий в неї і бере плату за квартиру не наперед, а як мине місяць…
— Але ж, пані! — запротестував екс-дідич, а його обличчя почервоніло так, як і ніс.
— Навіть отой чесний розтелепа Марушевич, — казала далі баронеса, — навіть він цілими днями виглядає до неї в вікно…
Драматичний голос баронеси знову перейшов у ридання.
— 1 подумати тільки, — стогнала вона, — що в такої жінки є дочка… дочка, яку вона виховує для пекла. А я…
О, я вірю в справедливість… вірю в милосердність господню, але не розумію… ніяк не розумію волі божої, яка залишила їй дитину… отій… отій… Пане Жецький! — вигукнула вона з новою силою в голосі. — Можете залишити навіть тих нігілістів, але… виженіть її! Нехай квартира стоїть пусткою… я платитиму за неї, аби тільки
Цей вигук мені вже зовсім не сподобався. Я дав знак управителеві, що ми виходимо, і, кланяючись, холодно сказав:
— Дозвольте, пані баронесо, вирішити це питання самому хазяїнові, панові Вокульському.
Баронеса розкинула руки, немов людина, якій влучила куля в груди.
— Ага! Значить, так?.. — прошепотіла вона. — Отже, й ви, і той… Вокульський, уже злигалися з нею?.. Ну, тоді я зачекаю на справедливий суд божий.
Більше вона нас не затримувала, і ми вийшли. На сходах я заточився, як п’яний.
— Що вам відомо про пані Ставську? — спитав я Вірського.
— Це найпорядніша жінка, — відповів він. — Молода, гарна і працює на всю сім’ю… Бо пенсії її матері ледве вистачає на плату за квартиру.
— У неї є мати?
— Є. Також хороша жінка.
— А скільки вона платить за квартиру?
— Триста карбованців, — відповів управитель. — Знаєте, з них брати плату, однаково, що обкрадати олтар.
— Ану, ходімо до них, — запропонував я.
— З великою приємністю! — погодився Вірський. — І не слухайте, що про них плете ота навіжена. Я навіть не знаю, за що вона ненавидить Ставську. Мабуть, за те, що та гарна і має доньку, як ангелятко.
— Де вона мешкає?
— В правому флігелі, на другому поверсі.
Я навіть не пам’ятаю, як ми зійшли вниз головними сходами, як перейшли через двір і вийшли на другий поверх флігеля, — так весь час стояли мені перед очима пані Ставська і Вокульський… Боже мій! Яка б з них були гарна пара!.. Але що з того, коли у неї є чоловік. Хоч це такі справи, в які я найменш хотів би втручатися, бо мені здається так, їм могло б здатися інакше, а доля розсудила б ще інакше…
Доля! Доля! Дивним способом вона зводить людей.
Якби я багато років тому не зайшов у підвал Гопфера, до Махальського, то не познайомився б з Вокульським. А знов-таки, якби я не умовив його піти в театр, то він не зустрівся б з панною Ленцькою. Отож я один раз уже наварив йому пива, то не робитиму цього вдруге. Нехай бог судить, як кому буде…
Коли, ми зупинились під дверима квартири пані Ставської, управитель лукаво усміхнувся і прошепотів:
— Заждіть-но… Спочатку довідаємось, чи є молода хазяйка вдома. Там є на що подивитись, пане мій!
— Знаю, знаю…
Управитель не подзвонив, а двічі постукав. Двері одразу відчинились, і на порозі стала низька й товста служниця з закачаними рукавами і з мильною піною на руках, яким міг би позаздрити атлет.
— О, це пан управитель!.. — вигукнула вона. — А я думала, що знов який-небудь…
— А що, до вас хтось добувався? — з обуренням запитав управитель.
— Ніхто не добувався, — селянською говіркою відказала служниця, — тільки один прислав сьогодні букета, то кажуть люди, ніби це отой Марушевич, що живе навпроти…