Лялька

Прус Болеслав

На вулиці він також помітив, що привертає до себе загальну увагу. Багато людей віталося з ним; часом на нього показували пальцями або кивали головами якісь зовсім чужі люди; але були й такі, що, забачивши його, одвертали голови. Поміж ними він помітив двох знайомих ще з Іркутська, і це його прикро вразило.

— В чому річ? — тихо промовив він. — Подуріли люди, чи що?

На другий день після приїзду в Варшаву Вокульський відписав Сузіну, що пропозицію його приймає і в половині жовтня буде в Москві. А пізно ввечері він виїхав до удови, маєток якої лежав за кілька миль від недавно побудованої залізниці.

На

вокзалі Вокульський помітив, що його особа й тут привертає до себе увагу. Сам начальник вокзалу відрекомендувався йому й наказав дати окреме купе; а старший кондуктор, проводжаючи його до вагона, повідомив, що то, власне, він мав намір дати йому найвигідніше місце, де можна було б спати, працювати й розмовляти без перешкод.

Після довгого дожидання поїзд нарешті рушив… Була вже пізня безмісячна й безхмарна ніч, а на небі висипало зірок більше, ніж звичайно. Вокульський відчинив вікно й почав придивлятись до сузір’їв. Йому пригадались сибірські ночі, де небо інколи буває майже чорним, а зірок на ньому, як сніжинок в завірюху, де Малий Віз висить майже над головою, а Геркулес, Квадрат Пегаса та Близнюки світяться над самим обрієм, нижче, ніж у нас.

— Чи знав би тепер астрономію я, продавець Гопфера, аби не побував там? — з гіркотою думав він. — Чи чув би що-небудь про відкриття Гейста, аби Сузін майже силоміць не витяг мене в Париж?»

І він якимось внутрішнім зором побачив своє незвичайне життя, немов роздвоєне між далеким Сходом і далеким Заходом. «Все, що я вмію, все, що я маю, все, що я можу ще зробити, народилось не на цій землі. Тут зустрічав я лише образи, заздрість або сумнівне визнання, коли мені щастило, але коли б мені не пощастило, мене затоптали б ті самі ноги, які сьогодні передо мною пританцьовують…» «Виїду я звідси, — повторював він, — виїду!.. Хіба що вона мене затримає. Бо що мені дасть навіть багатство, коли я не можу зужити його так, як мені хотілося б? І що варте життя, коли доводиться пліснявіти в клубі, магазині та в вітальнях, де треба грати в преферанс, щоб не лихословити, або лихословити, щоб не грати в преферанс?..» «Цікаво все-таки, — подумав він, трохи заспокоївшись, — чого це вдова запрошує мене з такими натяками. А може, це панна Ізабелла?..»

Йому зробилось гаряче, і поступово щось ніби розтануло в душі. Він пригадав свого батька й дядька, Касто Гопфер, яка його так любила, Жецького, Леона, Шумана, князя і ще багатьох, багатьох людей, які довели йому свою щиру приязнь. Чого варті всі його знання й багатство, якби круг нього не було дружніх сердець? Нащо здалися б найвизначніші винаходи Гейста, якби вони не мали бути зброєю для перемоги благороднішої раси людей? «У нас також можна багато чого зробити, — говорив він сам собі. — Знайдуться й у нас люди, яких треба висунути й підтримати… Я вже старий робити епохальні винаходи, нехай цим займаються Охоцькі. Я хочу іншим приділити щастя й сам; ому бути щасливим».

Він заплющив очі, і йому здалося, що перед ним стоїть панна Ізабелла й дивиться на нього так, як тільки вона вміє дивитись, і лагідною усмішкою схвалює його наміри.

В двері постукали. Увійшов старший кондуктор і сказав:

— Пан барон Дальський питає, чи можна йому до вас зайти? Він їде в цьому вагоні.

— Барон? — здивовано перепитав Вокульський. —

Будь ласка, нехай заходить.

Старший кондуктор вийшов і зачинив за собою двері, а Вокульський тим часом згадав, що барон — член Спілки для торгівлі зі Сходом і один з небагатьох уже претендентів на руку панни Ізабелли. «Що йому від мене потрібно? — думав Вокульський. — Може, й він їде до вдови, щоб на лоні природи остаточно освідчитись панні Ізабеллі? Якщо його не випередив Старський…»

В коридорі вагона почулися кроки й розмова. Двері купе знову відчинились, і показався старший кондуктор, а поруч з ним якийсь недолугий пан з ріденькими сивіючими вусиками, ще з рідшою і ще сивішою борідкою і майже білою головою. «Невже це він? — подумав Вокульський. — Той був чорнявий, зовсім без сивини…»

— Дуже перепрошую за турботи! — сказав барон, хитаючись від руху вагона. — Дуже… Я не насмілився б порушувати вашої самотності, аби не зацікавився, чи ви, бува, не їдете до нашої вельмишановної Заславської, яка вже тиждень чекає вас?

— До неї якраз і їду. Вітаю вас, пане бароне. Сідайте, будь ласка.

— То це ж чудово! — вигукнув барон. — Я теж туди.

Я живу там майже два місяці. Тобто… власне, не живу, а постійно приїжджаю. То з свого маєтку, де ремонтують мій будинок, то з Варшави… А тепер повертаюся з Відня, де купував меблі, але залишусь у пані Заславської лише на кілька днів, бо треба перемінити в палаці всі шпалери, наклеєні тільки два тижні тому. Але що ж ти вдієш… не сподобались, отож, доведеться обдерти, нема що й думати!..

Він сміявся та підморгував Вокульському, а той аж похолов. «Для кого ті меблі? Кому не сподобались шпалери?» — стурбовано питав він сам себе.

— А ви, пан Вокульський, вже скінчили свою місію? Вітаю вас! — потиснув йому руку барон. — Я з першого погляду відчув до вас повагу й симпатію, а тепер вважайте мене своїм найпершим шанувальником… Так, пане Вокульський! Наша звичка стояти осторонь політичного життя наробила нам багато шкоди. Ви перший порушили цей нерозумний принцип пасивності, і за це вам честь і слава… Мусимо ж ми цікавитись справами» держави, в якій знаходяться наші маєтки, від якої залежить наше майбутнє…

— Я вас не розумію, пане бароне, — раптом перебив його Вокульський.

Барон так збентежився, що якийсь час не міг ні поворухнутись, ні вимовити слова. Нарешті він промимрив:

— Пробачте… Я зовсім не хотів… Але сподіваюсь, що моя дружба з шановною удовою, яка настільки…

— Не будемо говорити про це, — сказав, сміючись, Вокульський і потиснув баронові руку. — Ви задоволені своїми віденськими покупками?

— Дуже задоволений, дуже… Хоч, повірте мені, був такий момент, що я, за порадою шановної Заславської, мало не потурбував вас у Парижі…

— Охоче виконав би всяке доручення. В чому ж річ?

— Я хотів придбати паризький брильянтовий гарнітур, — відповів барон. — Але мені трапились чудові сапфіри в Відні… Вони якраз при мені, і якщо ви дозволите… Ви знаєтесь на самоцвітах? «Для кого він купив ці сапфіри?» — думав Вокульський.

Він хотів пересісти, але відчув, що не може ворухнути ні рукою, ні ногою.

Тим часом барон видобув з кишень чотири сап’янові футляри, поклав їх на канапі й почав один по одному відкривати.