Лялька
Шрифт:
Вони дійшли до кінця парку; за огорожею якого видно було ряд цегляних будинків.
— О, бачите, яка оригінальна жінка наша господиня! — мовив Охоцький, показуючи на будинки. — Бачите оті палаци? То все житла для слуг — кожне на чотири родини. А отой дім — притулок для наймитських дітей; там їх бавиться штук з тридцять, всі вмиті й причепурені, як паненята… А отой будинок, ніби дача, то притулок для старих, яких там зараз четверо; щоб не нудьгувати, вони перебирають та сортують волосінь на матраци для гостей.
Я тинявся по багатьох місцях нашої батьківщини і скрізь бачив, що слуги в панів живуть, як свині, їхні діти бабраються в болоті, як поросята. І коли я вперше потрапив сюди, то не повірив своїм очам. Мені здалося, що я опинився
113
Острів Утопія — ідеальна країна, описана в книжці англійського письменника Томаса Мора (1478–1535).
В кінці алеї показалась панна Феліція.
— Що ж, ідемо, пане Юліане? — запитала вона Охоцького.
— Підемо, і пан Вокульський з нами.
— Га-а-а? — здивувалася дівчина.
— Ви не хочете, щоб я йшов? — спитав Вокульський.
— Будь ласка, але… я думала, вам буде приємніше в товаристві пані Вонсовської.
— Дорога панно Фельцю! — закричав Охоцький. — Тільки не удавайте з себе в’їдливої, бо з цього нічого не вийде.
Ображена панна пішла вперед до ставка, а Охоцький з Вокульським за нею. Вони вудили рибу до п’ятої вечора на самому осонні, а день був душний. Охоцький впіймав дводюймового пічкура, а панна Феліція обірвала на рукаві мереживо. З цього приводу в них виникла суперечка про те, що молоді панни не тямлять, як держати вудку, а чоловіки не можуть і хвилини всидіти без балачки.
Помирив їх тільки дзвінок, що скликав на обід.
По обіді барон пішов у свою кімнату (в ці години у нього завжди була мігрень), решта товариства мала зібратися в парку, в альтанці, де звичайно їли фрукти.
Вокульський прийшов туди через півгодини. Він гадав, що буде першим, проте застав уже всіх дам, яким Старський щось розказував. Він розлігся в березовому кріслі й говорив нудьгуючим тоном, недбало хльоскаючи себе хлистом по носку черевика:
— Якщо подружжя відіграли яку-небудь роль в історії, то це були шлюби не з любові, а з розрахунку. Що ми сьогодні знали б про Ядвігу [114] або про Марію Лещінську [115] , якби ці жінки в свій час не наважились розумно вибрати собі чоловіка? Чим був би Стефан Баторій [116] або Наполеон І, якби вони не одружилися з впливовими жінками?
114
Ядвіга (1371–1399) — королева Польщі з 1382 року, яка на вимогу феодалів Малої Польщі вийшла заміж за великого князя литовського Ягайла, що став королем об’єднаних країн — Польщі і Литви.
115
Марія Лещінська (1703–1768) — дочка польського короля Станіслава Лещінського, дружина французького короля Людовіка XV.
116
Стефан Баторій — семиградський князь, який в 1576 році одружився з князівною Анною Ягеллонкою і став польським королем.
Здруження — надто серйозний акт, аби в ньому слухати тільки голосу серця. Це не поетичний зв’язок двох душ, а важлива подія, яка має великий вплив на багатьох людей і на багато справ. Якби я сьогодні одружився
— Одна річ шлюб політичний, а друга річ шлюб задля грошей з нелюбом, — відповіла господиня, дивлячись в землю й тарабанячи пальцями по столі. — Це насильство над найсвятішими почуттями.
— Ой дорога бабусю, — відказав Старський, зітхнувши. — Добре говорити про свободу почуттів, маючи двадцять тисяч карбованців річного доходу. «Погані гроші! Паскудні гроші!» — кричать усі. Але чому ж то, починаючи від батрака й кінчаючи міністром, всі обмежують свою свободу обов’язковою працею? Задля чого моряк і гірник ризикують своїм життям? Звичайно, задля тих поганих грошей, бо погані гроші забезпечують людині свободу хоч на кілька годин на день, хоч на два місяці на рік, хоч на кілька років за ціле життя. Всі ми лицемірно гордуємо грішми, але кожен з нас знає, що це — добриво, на якому зростає особиста свобода, наука, мистецтво, навіть ідеальна любов. Кінець кінцем, де народилась любов рицарів і трубадурів? Безумовно, не серед шевців та ковалів, і навіть не серед лікарів та адвокатів. Її викохали заможні класи, які створили жінку з ніжною шкірою й білими руками, народили мужчину з широким дозвіллям, аби він мав достатньо часу божествити жінку. Та ось серед нас є представник дійових людей, пан Вокульський, котрий, як каже бабуся, не раз довів свій героїзм ділом. Що спонукало його до небезпек? Звичайно, гроші, які тепер в його руках перетворились на могутню силу…
Стало тихо. Всі дами подивилися на Вокульського. Трохи помовчали, він відповів:
— Так, я здобув свій капітал з небезпечними пригодами, але відкіля ви знаєте, для чого я його здобув?..
— Пробачте, — перебив його Старський, — я зовсім не дорікаю вам, навпаки, вважаю, що ваш приклад гідний наслідування. І все-таки, відкіля вам відомо, що людина, яка жениться чи виходить заміж з розрахунку, не ставить собі якої-небудь благородної мети? Кажуть, що мої батьки побралися з чистого кохання, а проте все життя не були щасливі, а про мене, плід їхніх почуттів, нічого й казати…
Тим часом присутня тут моя шановна бабуся вийшла заміж проти свого бажання, а тепер її благословляє вся округа. Навіть більше, — додав він, цілуючи господиню в руку, — вона виправляє помилку моїх батьків, які так були зайняті коханням, що забули потурбуватись про забезпечення свого сина… Нарешті, маємо ще один доказ в особі чарівної пані Вонсовської…
— О, шановний добродію, — мовила вдовичка, почервонівши, — ви говорите так, немов обвинувач на страшному суді. А я скажу вам так само, як сказав пан Вокульський: відкіля ви знаєте, навіщо я це зробила?
— Але і ви це зробили, й бабуся зробила, і всі ми це зробимо, — з холодною іронією заперечив Старський, — за винятком пана Вокульського, який має стільки грошей, що може дати волю своїм почуттям.
— Я теж зробив те саме, — приглушеним голосом сказав Вокульський.
— Як, ви оженились задля грошей? — спитала вдовичка, широко розкриваючи очі.
— Не задля грошей, а для того, щоб дістати роботу й не вмерти з голоду. Я добре знаю той закон, про який говорить пан Старський…
— Ну що? — переможно сказав Старський, дивлячись на бабусю.
— А через те, що знаю, жалію тих, котрі мусять цьому законові коритись, — докінчив Вокульський. — Це, мабуть, найстрашніше нещастя в житті.
— Правду кажеш, — мовила господиня.
— Ви починаєте мене цікавити, пане Вокульський, — сказала пані Вонсовська, простягаючи йому руку.
Панна Евеліиа під час цієї розмови сиділа, низько схилившись над вишиванням. Раптом вона підвела голову і глянула на Старського з таким розпачем, що Вокульський здивувався. Але Старський так само хльоскав хлистом по носку свого черевика, курив сигару й напівглузливо, напівсумно усміхався.