Лялька
Шрифт:
За альтанкою залунав голос Охоцького:
— От бачиш, я ж тобі казав, що пані тут.
— Ну, то вона ж в альтанці, а не в кущах, — відповіла молода селянська дівчина з кошиком в руці.
— От макоцвітна, — буркнув Охоцький, входячи в альтанку і стурбовано поглядаючи на дам.
— Ого, пан Юліан знову приходить до нас в ролі переможця, — сказала вдовичка.
— Але ж, слово честі, я пішов через квітник, щоб коротше… — виправдувався Охоцький.
— І збилися з дороги, як сьогодні вранці, коли везли нас…
— Слово честі…
— Ти
Охоцький подав їй руку, але обличчя у нього було таке збентежене, а капелюх так смішно з’їхав, що Вонсовська не втрималась і весело зареготала, через що панна Феліція знов почервоніла, а Охоцький кілька разів сердито глянув на вдовичку.
Все товариство звернуло ліворуч і пішло бічною алеєю до службових будівель. Попереду йшла господиня з Охоцьким, за ними дівчина з кошиком, потім удовичка з панною Феліцією, Вокульський, а позаду панна Евеліна з Старським. Коло хвіртки передні загомоніли, і Вокульський в цей час почув за собою тиху розмову:
— Інколи мені здається, що краще б я вмерла… — сказала панна Евеліна.
— Потерпіть, потерпіть… — так само тихо промовив Старський.
Вокульський аж тепер зрозумів, чого все товариство пішло в господарський двір. Назустріч господині вибігла ціла зграя курей, яким вона сипала зерно з кошика. За курми вийшла пташниця, стара Матеушова, і доповіла пані, що в дворі все гаразд, тільки вранці тут низько кружляв шуліка, а опівдні одна курка трохи вдавилась камінцем, але все минулося щасливо.
Оглянувши пташник, господиня пішла подивитись на обори та стайні, де робітники, переважно літні вже люди, доповідали їй про стан справ. Тут Мало не трапилась лиха пригода. Із стайні несподівано вибіг чималий лошак і став перед господинею гопки, але Охоцький вчасно вгамував пустотливу тварину, і господиня почастувала лощака звичною порцією цукру.
— Він вас, бабусю, ще коли-небудь покалічить, — невдоволено сказав Старський. — Де це видано, привчати до таких іграшок лошат, з яких потім виростають коні!
— Ти завжди говориш розсудливо, — відповіла йому господиня, гладячи лошака, який клав голову їй на плече, а потім побіг слідом за нею, так що конюхи мусили завертати його в стайню.
Навіть декотрі корови впізнавали свою хазяйку і вітали її тихим муканням. «Дивна жінка», — думав Вокульський, дивлячись на бабусю, яка вміла викликати до себе любов і тварин, і людей.
Після вечері господиня пішла спати, а пані Вонсовська запропонувала погуляти по парку.
Барон прийняв пропозицію не дуже охоче. Він одягнув тепле пальто, закутав шию хусткою і, взявши наречену під руку, пішов з нею попереду. Про що вони говорили, піхто не знав, але можна було помітити, що вона зблідла, о в нього обличчя взялось червоними плямами.
Десь об одинадцятій всі розійшлися, а барон, покашлюючи, провів Вокульського в його кімнату.
— Ну що, ви вже придивились до моєї нареченої?..
Яка ж вона гарна! Просто весталка, правда?.. А особливо, коли на
Раптом він так закашлявся, що очі його налилися кров’ю. Віддихавшись, він говорив далі:
— Я кашляю не часто, але сьогодні трохи застудився… і навіть не часто застуджуюсь, лише восени та напровесні. Ну, та воно минеться. Позавчора я запросив на консиліум Халубінського й Барановського, то вони мені сказали, щоб я тільки стерігся, та й буду здоровий… Питав я їх також (кажу це тільки вам), що вони думають про моє одруження. Але вони сказали, що одруження — це річ особиста… Я звернув їхню увагу на те, що берлінські лікарі вже давно радили мені женитись. Це змусило їх подумати, і котрийсь з них сказав: «Дуже шкода, що ви одразу не послухали їхньої поради…» Так що я остаточно вирішив не відкладати далі, як до пилипівки…
Його знову напав кашель. Він перепочив і раптом спитав Вокульського вже іншим голосом:
— Ви вірите в потойбічне життя?
— Чому ви питаєте?
— А тому, що ця віра рятує людину від розпачу. Я, наприклад. розумію, що вже й сам не можу бути таким щасливим, як міг бути колись, ні їй не дам повного щастя.
Єдине, що мене втішає, це думка, що ми зустрінемось на тому, кращому світі, де обоє будемо молоді. Адже вона, — додав він задумливо, — й там буде моєю, бо святе ж письмо вчить: «Що зв’яжете на землі, буде зв’язано й на небі…» Може, ви не вірите в це, як і пан Охоцький, проте все-таки признайтесь, що… часом вірите і не могли б заприсягтися, що так не буде?..
Годинник за стіною видзвонив північ, барон злякано підхопився й попрощався з Вокульським. Через кілька хвилин його задушливий кашель чути було в другому кінці флігеля.
Вокульський відчинив вікно. Коло кухні пронизливо кукурікали півні, в парку квилила сова; на небі зірвалась зірка й покотилась десь за дерева парку. А барон кашляв та й кашляв. «Чи всі закохані такі сліпі, як він? — думав Вокульський, — Бо для мене, та й для кожного, тут ясно, що та панна зовсім його не любить. Може, навіть любить Старського?..
Я ще не збагнув тутешньої ситуації, — міркував він далі, — але найшвидше вона така: панна Евеліна виходить заміж задля грошей, а Старський своїми теоріями підтримує в ній цей намір. А може, й він трохи захоплений нею?.. Але навряд!.. Швидше вона йому вже набридла, і він намовляє її неодмінно вийти заміж. Але ж… це було б жахливо. Тільки повії мають коханців, які ними торгують. Яке дурне припущення!.. Старський справді може бути її другом і радити те, в що сам вірить. Адже він одверто каже, що одружиться лише з багатою жінкою.