Лялька
Шрифт:
Зробити це було тим легше, що Старський раптом почав упадати коло багатої пані Вонсовської і здалека кружляти над панною Евеліною Яноцькою — напевне, для того, щоб остаточно замести сліди колишнього кохання до панни Ізабелли. «Бідний хлопець, але нічого не вдієш. Життя диктує свої обов’язки, і їх треба виконувати, хоч би які вони не були тяжкі».
Таким чином Старський, може, найпридатніший для панни Ізабелли жених, був викреслений із списку претендентів; він не міг одружитися з бідною, мусив шукати багатої, а це була непрохідна прірва між ними.
Другий
Панна Ізабелла відчула, що земля захиталася в неї під ногами, і під впливом невиразних побоювань, що охопили її в той час, вона сказала удові кілька доброзичливих слів про Вокульського, Хто його знає, чи не сказала навіть так:
— Куди це подівся пан Вокульський? Дуже мені жаль, що він міг образитись на мене. Я не раз докоряю собі за те, що не поводилася з ним так, як він того заслуговував.
Кажучи це, вона опустила очі й почервоніла так, що господині здалося конче потрібним запросити Вокульського на село. «Нехай вони собі придивляться одне до одного на свіжому повітрі, — думала старенька, — а буде, як, бог дасть. Він — брильянт серед мужчин, вона також хороша дитина, може, вони якось порозуміються. А що він в неї закоханий, то я готова закладатися».
Через кілька днів панна Ізабелла трохи заспокоїлась і вже почала жалкувати, що заговорила з удовою про Вокульського: «Він ще може подумати, що я вийшла б за нього…»
Тим часом господиня призналась пані Вонсовській, що в Заславек приїде Вокульський, дуже багатий удівець і з усіх поглядів незвичайний чоловік, якого вона хотіла б оженити і який, здається, закоханий в панну Ізабеллу.
Пані Вонсовська зовсім байдуже слухала про багатство, вдівецтво та матримоніальні наміри Вокульського, та коли господиня назвала його людиною незвичайною, вона зацікавилась; а довідавшись, що він, можливо, закоханий в панну Ізабеллу, рвонулась, як чистокровний бойовий кінь, якого вкололи острогою.
Пані Вонсовська була чудовою жінкою, не думала виходити заміни, а тим більше відбивати у панянок женихів.
Але відколи жила на світі, не могла погодитися з тим, щоб який-небудь мужчина міг закохатися в іншу жінку, а не в неї. Женитися для потреби — будь ласка, пані Вонсовська готова навіть допомагати в цьому ділі, але божествити можна було тільки її, І не тому навіть, що вона вважала себе за найкращу, а просто… така була у неї натура.
Отож, довідавшись, що панна Ізабелла має приїхати сьогодні, пані Вонсовська силоміць забрала Вокульського на прогулянку. А помітивши на дорозі під лісом хмарку куряви, що котилась за екіпажем її суперниці, вона звернула на луг і там влаштувала чудову сцену з сідлом, яка їй, однак, не вдалася.
Тим часом панна Ізабелла доїхала до двору. Все товариство вийшло зустрічати
— Знаєш, — шепнула їй господиня, — приїхав Вокульський.
— Тільки нам вас і бракувало, щоб Заславек став подібним до раю! — вигукнув барон. — Сюди вже прибув дуже приємний і знаменитий гість…
Панна Феліція Яноцька одвела панну Ізабеллу набік і з слізьми в голосі почала розказувати їй:
— Ти знаєш, до нас приїхав пан Вокульський… Ой, якби ти знала, що це за людина!.. Але краще нічого не казатиму, бо й ти ще подумаєш, ніби я ним захопилась. І от пані Вонсовська наказала йому їхати з нею на прогулянку — тільки вдвох… Якби ти бачила, як він, бідолаха, червонів!.. А я червоніла за неї. Я теж ходила з ним вудити рибу, але сюди, недалеко, до ставка, і з нами був ще пан Юліан. Але щоб їхати верхи, тільки вдвох?.. Нізащо в світі!.. Краще б умерла…
Закінчивши з привітаннями, панна Ізабелла пішла в призначену їй кімнату. «Цей Вокульський починає мене дратувати», — подумала вона.
Власне кажучи, це було не роздратовання, а щось інше, їдучи сюди, панна Ізабелла сердилась на господиню за її наполегливе запрошення, на тітку, що наказала їй одразу їхати, а найбільше на Вокульського. «Значить, мене справді хочуть віддати за цього скоробагатька? — думала вона. — Ну, побачить він, що з того вийде!..»
Вона певна була, що першим тут привітає її Вокульський, і вирішила триматися з ним якнайхолодніше і згорда.
Тим часом Вокульський не тільки не вибіг їй назустріч, а навіть поїхав на прогулянку з пані Вонсовською.
Це прикро вразило панну Ізабеллу, і вона подумала: «Вонсовська й досі кокетка, хоч їй уже років з тридцять!..»
Коли барон назвав Вокульського знаменитим гостем, панна ізабелла відчула ніби гордість, але почуття це одразу зникло. Коли ж панна Феліція ненароком виказала, що ревнує Вокульського до Вонсовської, панна Ізабелла відчула ніби неспокій, але тільки на хвилину. «Наївна дівчинка!» — подумала вона про Феліцію.
Коротше кажучи, та погорда, яку вона готувала для Вокульського всю дорогу, цілком зникла під впливом таких почуттів, як легкий гнів, легке вдоволення та легке побоювання. Тенор Вокульський уявлявся панні Ізабеллі зовсім інакше, ніж досі. Це вже був не такий собі галантерейний купець, а чоловік, який повертався з Парижа, який мав велике багатство і зв’язки, яким захоплювався барон і з яким кокетувала Вонсовська…
Ледве панна Ізабелла встигла переодягтися, як до неї в кімнату увійшла господиня.
— Дорога Бельцю, — сказала вона, ще раз поцілувавши її, — чому ж не захотіла приїхати Йоася?
— Папа нездужає, а вона не хоче залишати його самого.
— Прошу тебе… прошу тебе, тільки не говори мені цього. Вона не приїхала, бо не хоче зустрітися з Вокульським, в цьому вся річ… — трохи схвильовано сказала господиня. — Він для неї тоді хороший, коли сипле грішми на її притулок… Скажу тобі, Бельцю, що твоя тітка вже ніколи не порозумнішає…
В панні Ізабеллі озвалося давнє роздратовання.