Лялька
Шрифт:
— За три карбованці? — спитала баронеса, блиснувши гадючими очима.
— Так, за три карбованці. Це бракований товар, і нам хотілось позбутися його.
— А мені ви теж продали б таку ляльку за три карбованці? — допитувалась баронеса.
— Ні! Вам уже ніколи нічого не продадуть у моєму магазині.
— Чим ви можете довести, що ця лялька куплена в вашому магазині? — спитав суддя.
— Отож-бо! — вигукнула баронеса. — Чим ви доведете?
— Тихо! — крикнув на неї суддя.
— Де ви купили свою ляльку? — спитав Вокульський баронесу.
— У
— От я й доведу, — сказав Вокульський. — Такі ляльки ми привозимо з-за кордону в розібраному вигляді: окремо голова і окремо корпуси. Пане суддя, одпоріть, будь ласка, ляльці голову і побачите всередині марку моєї фірми.
Баронеса занепокоїлась.
Суддя взяв ляльку, яка наробила стільки клопоту, надрізав кишеньковим ножиком ліфчик її сукні, потім почав дуже обережно відпорювати голову. Геленка спочатку здивовано придивлялась до цієї операції, потім обернулась до матері й тихо промовила:
— Мамо, нащо той пан розбирає Мімі? Адже їй буде соромно…
Раптом вона зрозуміла, в чому річ, залилась слізьми і, уткнувши обличчя в сукню матері, закричала:
— Ой, мамо, нащо він її ріже?.. Їй же боляче!.. Мамо, я не хочу, щоб Мімі різали…
— Не плач, Гелюню, Мімі видужає і буде ще краща, — заспокоював її Вокульський, схвильований не менш за Гелюню.
Тим часом голова Мімі впала на папери. Суддя заглянув усередину і, подаючи голову ляльки баронесі, сказав:
— Ану, пані, прочитайте, що там написано?
Баронеса прикусила губу і мовчала.
— Ну, то нехай пан Марушевич прочитає вголос, що там написано. «Ян Мінцель і Станіслав Вокульський», — ледве видавив із себе Марушевич.
— Отже, не Jleccep?
— Ні.
Весь цей час служниця баронеси поводилась якось дивно: то червоніла, то блідла, то ховалась між лавами.
Суддя, що непомітно спостерігав за нею, раптом звернувся до неї:
— А тепер скажіть ви, що сталося з лялькою? Тільки говоріть правду, бо вам доведеться дати присягу.
Перелякана служниця схопилась за голову і швидко відповіла:
— Лялька розбилась, пане суддя…
— Ваша лялька, та, що була у пані Кшешовської?
— Та…
— Ну, гаразд, то розбилася ж тільки голова, а де решта?
— На горищі, пане суддя… Ой, що мені буде!
— Нічого вам не буде; гірше було б, якби ви не сказали правди. А ви, пані баронесо, чуєте, що сталося з вашою лялькою?
Баронеса низько схилила голову і схрестила на грудях руки, немов мучениця.
Суддя почав писати. Чоловік, що сидів у другому ряду (мабуть, той торговець рублями та качалками), звернувся до дами з червоним обличчям:
— А що, вкрала та дама? Бачите, як вам утерли носа! Ага?
— Аби личко гарне, то й від тюрми відкрутиться, — , промовила червона дама до своєї сусідки.
— А от ви не відкрутитесь, — пробурчав басовитий голос.
— Дурень!
— Сама дурепа!
— Тихо! — крикнув суддя.
Нам сказано було встати, і ми почули вирок, який цілком виправдував пані Ставську.
— А
Він вийшов у зал, потиснув руку пані Ставській і додав:
— Мені дуже прикро, що я мусив вас судити, і дуже приємно, що можу вас поздоровити.
Баронеса Кшешовська впала в істерику, а червонопика тітка мовила до своєї сусідки:
— На гарненьке личко й суддя ласий… Але що воно буде на страшному суді!.. — зітхнула вона.
— Холера! Богохульниця!.. — буркнув мужчина позад неї.
Ми почали виходити. Вокульський подав руку пані Ставській і пішов з нею попереду, а я обережно повів брудними сходами пані Місевичову.
— От бачите, я ж казала, що так буде, — запевняла мене стара дама, — а ви все не вірили…
— Я не вірив?
— Еге ж, ви ходили, немов з глини зліплений… Ісусе!
Маріє!.. А то що таке?..
Останній вигук стосувався немічного студента, який разом з своїм товаришем чекав коло воріт, мабуть, баронесу Кшешовську і, гадаючи, що то вона, удав мерця перед пані Місевичовою!.. Він одразу помітив свою помилку й так засоромився, що побіг уперед.
— Паткевич!.. Зачекай, уже йде… — гукнув пан Малеський.
— Хай тобі. чорт! — розсердився Паткевич. — Завжди ти мене компрометуєш.
Проте, почувши гомін у воротях, він повернувся і ще раз удав мерця… перед Вірським!..
Це вже остаточно збентежило студентів, вони посварились і пішли додому нарізно — кожен протилежним боком вулиці.
Та коли ми випередили їх на візниках, вони знову йшли разом і дуже галантно вклонились нам.
Розділ дев’ятий
ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ
Тепер мені зрозуміло, чого я так докладно описував справу пані Ставської. А ось чому…
На світі є багато маловірів, та я й сам інколи стаю таким, і мене обсідають сумніви в існуванні провидіння божого. Частенько також, коли погано йдуть політичні справи або коли бачу страждання злидарів і тріумф мерзотників (якщо можна вжити такий вираз), я не раз думаю: «Старий дурню, Ігнаце Жецький! Ти думаєш, що династія Наполеонів знову повернеться на трон, що Вокульський вчинить щось надзвичайне, бо здібний, і буде щасливий, тому що чесний?! Ти гадаєш, дурню заплішений, що коли негідникам живеться добре, а чесним людям погано, то кінець кінцем злі будуть покарані, а добрі прославлені?.. Отак ти собі уявляєш? Ну, то й дурний, що так уявляєш! Нема на світі ніякого порядку, ніякої справедливості, тільки нещадна боротьба. Коли в цій боротьбі перемагають добрі, то буває добре, коли перемагають злі — буває зле. Але щоб існувала якась надприродна сила, яка допомагає тільки добрим, про це навіть і не думай. Люди — як те гнане вітром сухе листя: кине його на траву — лежить на траві, кине в болото — лежить у болоті…»