Лялька
Шрифт:
Я подивився на нього з захватом. У пані Мілерової недавно вмер чоловік, теж галантерейний купець; її магазин, капітал, кредит — все залежало від Вокульського.
Отож я вже майже догадувався, що Стах зробить для пані Ставської…
Я вибігаю на вулицю, скок на візника, мчу, як три локомотиви, і влітаю, мов ракета, до вродливої, благородної, нещасної, всіма покинутої пані Гелени. Груди мені розпирає від радісних вигуків, і, відчиняючи двері, я хочу крикнути зі сміхом: «Плюньте ви на все на світі!..» Але входжу — і мого веселого настрою мов не бувало.
Бо уявіть собі, що я побачив.
Я аж похолов, проте йду далі, в вітальню.
Там майже та сама картина. Посеред кімнати в кріслі сидить пані Місевичова, а круг неї пан Вірський, також з обв’язаною головою, пані Вірська, хазяйка «паризької» пральні, яка знов посварилась з баронесою, і ще кілька якихось дам; усі вони розмовляють півголосом, але сякаються на ділу октаву вище, ніж звичайно. До всього того помічаю пані Ставську під стіною на табуреті — білу, як крейда.
Словом, настрій похоронний, обличчя бліді або жовті, очі заплакані, носи почервонілі. Тільки Гелюня сяк-так тримається: сидить за роялем з своєю старою лялькою і час від часу б’є її рукою по клавіші, приказуючи:
, — Тихо, Зосю, тихо… Не грай, бо у бабусі голова болить.
Прошу додати до цього викручену лампу, яка чадить, і… підняті штори, і ви зрозумієте, що я відчув.
Побачивши мене, пані Місевичова почала виливати, мабуть, залишки сліз.
— Ах, ви прийшли, шляхетний пане Жецький!.. Не погордували нещасними, вкритими ганьбою жінками? Ой, не цілуйте мене в руку!.. Нещасна наша родина… Недавно підозрівали Людвічка, а тепер настала наша черга. Тепер ми мусимо вибиратися відціля хоч би на край світу.
У мене під Ченстоховом є сестра, туди ми переїдемо та й доживемо кінець загубленого життя…
Я шепнув Вірському, щоб він делікатно випровадив з кімнати гостей, а сам підійшов до пані Ставської.
— Краще б я вмерла… — сказала вона замість привітання.
Скажу одверто, що, побувши там кілька хвилин, я зовсім очманів. Я готовий був заприсягтись, що пані Ставська, її мати і навіть присутні тут приятельки справді зганьблені і що всім нам нічого більше не залишається, тільки вмерти. Думка про смерть, однак, не перешкодила мені прикрутити гнота в лампі, від якої по всій кімнаті розлітались легенькі, але дуже чорні пластівці сажі.
— Ну, пані мої, — озвався раптом Вірський, — ходімо звідси, бо панові Жецькому треба поговорити з пані Ставською.
Гості, в яких співчуття не послабило цікавості, заявили, що й вони готові взяти участь в розмові. Але Вірський так енергійно взявся подавати їм салопи, що бідолашні дами розгубились і, перецілувавши пані Ставську, пані Miceвичову, Гелюню і пані Вірську (я думав, що вони почнуть цілувати й стільці), не тільки вийшли самі, але змусили вийти й подружжя Вірських.
— Як секрет, то секрет, — сказала найжвавіша з них, — Вам теж тут робити нічого.
Нарешті останній напад прощальних привітань, поцілунків, співчуттів, і вся компанія повалувала з кімнати,
Нарешті ми залишилися в родинному колі, але невелика вітальня була так насичена кіптявою та смутком, що я сам втратив всяку енергію. Жалібним голосом попросив у пані Ставської дозволу відчинити кватирку і з мимовільним докором порадив їй хоч відтепер опускати на вікнах штори.
— Пам’ятаєте, — звернувся я до пані Місевичової, — що я давно вже звертав увагу на ті штори? Якби вони були спущені, то баронеса не змогла б прислідити, що робиться в вашій квартирі.
— Правда, але хто ж на те міг сподіватись? — відповіла пані Місевичова.
— Таке вже наше щастя, — шепнула пані Ставська.
Я сів у крісло, стиснув пальці так, що вони аж хруснули, і з спокійним розпачем почав слухати нарікання пані Місевичової про ганьбу, яка спадає на їхню родину що кілька років, про смерть, яка припиняє всі людські страждання, про нанкові панталони пана Місевича і багато подібних речей. Не минуло й години, як я вже був глибоко певний, що справа про ляльку скінчиться якимось загальним самогубством, причому я, конаючи біля ніг пані Ставської, обісмілюсь нарешті признатись їй в коханні.
Раптом коло кухонних дверей хтось сильно подзвонив.
— Околодочний! — крикнула пані Місевичова.
— Пані приймають? — пролунав голос Маріанни, такий певний, що мені одразу полегшало.
— Це Вокульський, — сказав я пані Ставській і підкрутив вуса.
На чудовому личку пані Ставської з’явився рум’янець, немов блідо-рожева пелюстка троянди на снігу. Божественна жінка!.. О, чому я не Вокульський! Отоді б…
Увійшов Стах. Пані Гелена встала йому назустріч.
— Ви не гордуєте нами? — спитала вона здавленим голосом.
Вокульський здивовано глянув їй в очі і… два рази, раз по раз… два рази, — щоб я був такий здоровий! — поцілував її в руку. А з якою ніжністю він це зробив, можна судити з того, що зовсім не було чути звичайного в таких випадках цмокання.
— Ах, ви прийшли, шляхетний пане Вогульський?..
Не погордували нещасними, вкритими ганьбою жінками? — почала не знаю котрий уже раз пані Місевичова своє нове привітання.
— Пробачте, пані, — перебив її Вокульський. — Ваше становище, безумовно, прикре, але я не бачу причини для розпачу. Через два-три тижні справа виясниться, і тоді настане час журитися, тільки не вам, а тій пришелепуватій баронесі. Як поживаєш, Гелюню? — додав він, цілуючи дівчинку.
Він говорив таким спокійним та рішучим голосом і поводився так природно, що пані Місевичова перестала ойкати, а пані Ставська глянула на мене трохи бадьоріше.
— Що ж нам робити, шляхетний пане Вокульський, ви не погордували… — почала, було, своєї пані Місевичова.
— Чекати суду, — перебив її Вокульський. — На суді довести, що баронеса бреше, потім подати на неї в суд за наклеп; і якщо її засудять у тюрьму, то нехай відсидить свій строк до останньої години. Якийсь місяць ув’язнення буде їй на користь. Я вже говорив з адвокатом, завтра він прийде до вас.