Лялька

Прус Болеслав

Так я не раз думав у хвилини зневіри, але процес пані Ставської привів мене до зовсім протилежних висновків — до віри в те, що добрі люди рано чи пізно діждуться справедливості.

Будемо міркувати так… Пані Ставська — надзвичайно благородна жінка, отже, вона повинна бути щаслива; Стах — людина найвищих доброчинностей, отже, й він повинен бути щасливий. Тим часом Стах завжди роздратований і сумний (часом мені, дивлячись на нього, аж плакати хочеться!), а пані Ставській вчинили позов про крадіжку… Де ж та справедливість, що нагороджує добрих?..

Зараз

побачиш її, маловірний! А щоб краще переконатись, що на цім світі існує порядок, записую такі пророцтва: По-перше, пані Ставська вийде заміж за Вокульського і буде з ним щаслива.

По-друге, Вокульський відмовиться од своєї панни Ленцької, а одружиться з пані Стдвською і буде з нею щасливий.

По-третє, малий Люлю ще цього року стане французьким імператором під ім’ям Наполеона IV, поб’є на камуз німців і встановить в усьому світі справедливість, а це пророкував мені ще мій покійний батько, царство йому небесне!

Що Вокульський одружиться з пані Ставською і вчинить щось надзвичайне, я не маю ніякісінького сумніву.

Правда, він ще не заручився з нею, навіть не освідчився їй… він навіть сам ще не знає, що так зробить. Але я вже бачу… ясно бачу, що воно й до чого… Нюх у мене неабиякий, а політичний!

Бо ви ж тільки подивіться, що воно робиться.

Другого дня після суду Вокульський був у пані Ставської і просидів до одинадцятої години йолі. На третій день він був у магазині Мілерової, переглянув бухгалтерські книги й дуже хвалив пані Ставську, що трохи навіть не сподобалось Мілеровій. А четвертого дня…

Правда, четвертого дня він не був ні у Мілерової, ні у пані Ставської, але зі мною трапилась дивна пригода.

Перед полуднем (у магазині якраз не було покупців), ні сіло ні впало, підходить до мене… хто б ви думали?…

Молодий Шлангбаум, той єврей, що працює в відділі російських тканин.

Дивлюсь, мій Шлангбаум потирає руки, підкручує вуса, задирає голову… Думаю: «Здурів він, чи що?..» А він вітається зі мною, але голови не схиляє, і каже буквально таке:

— Сподіваюсь, пане Жецький, що б там не сталося, ми з вами залишимось друзями…

Я думаю: «Що воно за чорт, чи не звільнив його Стах з посади?..» І відповідаю:

— Можете бути певні, пане Шлангбаум, що добре моє ставлення до вас не зміниться, якщо тільки з вашого боку не буде ніяких зловживань…

Я наголосив на останніх словах, бо мені здалося, що мій пан Шлангбаум має намір або купити наш магазин (що я вважав за неправдоподібне), або пограбувати касу…

А останнє, хоч він і належить до чесних іудеїв, я не вважав за неможливе.

Він, мабуть, догадався, що я думаю, бо ледве помітно усміхнувся і пішов у свій відділ. Через чверть години я зайшов туди ніби ненавмисне, але застав його за роботою. Навіть більше, я б сказав, що працював він ще запопадливіше, ніж звичайно: він вибігав угору по драбинці, діставав сувої рипсу й оксамиту, вкладав їх назад у шафи — словом, крутився, як дзига. «Ні, — подумав я, — цей уже напевне це обкрадатиме нас».

Я із здивуванням помітив також, що пан Земба якийсь улесливо чемний з Шлангбаумом,

а на мене дивиться трохи звисока, хоч і не дуже. «Он воно що, — подумав я, — це він хоче перед Шлангбаумом загладити колишні кривди, а передо мною, старшим продавцем, зберегти свою гідність. І добре робить, бо завжди треба триматись незалежно з особами вищими, а бути чемним з нижчими».

Увечері я пішов у ресторацію на пиво. Дивлюсь, а там уже сидять пан Шпрот і радник Венгрович. З Шпротом після тієї сутички, про яку я розказував, ми зустрічаємось холодно, а з радником вітаюсь сердечно. От він мені одразу й каже:

— Ну, що, вже по всьому?

— Пробачте, — кажу, — я не розумію. (Я гадав, що він натякає на процес пані Ставської). Не розумію вас, пане раднику.

— Чого ви не розумієте? — питає він. — Того, що магазин продано?

— Перехрестіться, пане раднику, — кажу йому, — який магазин?

Шановний радник вихилив уже шостий кухоль, тому сміється і каже:

— Хи-хи! Я-то перехрещусь, але вам, як перейдете з християнського хліба на єврейську халу, навіть перехреститись не дадуть; адже кажуть, що ваш магазин купили євреї?..

Я думав, що тут і дуба дам.

— Пане раднику, — звертаюсь я до нього, — ви людина солідна й не відмовитесь сказати, відкіля ви дізнались про такі чутки?

— Та про це ж усе місто говорить, — відказує радник. — Зрештою, це вам може пояснити присутній тут пан Шпрот.

— Пане Шпрот, — кажу я, кланяючись, — я не хотів би вас образити, тим більш, що вимагав від вас сатисфакції, а ви відмовили мені, як найпослідущий негідник… Як негідник, пане Шпрот… Але кажу вам, що ви або повторюєте, або самі фабрикуєте такі плітки…

— Та що ж це таке?! — гримнув Шпрот, знов гатячи кулаком по столі, як тоді. — Я відмовив, бо не думаю давати сатисфакції ні вам, ні будь-кому іншому. Але, однак, повторюю: ваш магазин купують євреї!

— Які євреї?

— А чорт їх знає: Шлангбауми, Гундбауми, відкіля мені їх знати?

Я так розлютився, що замовив собі пива, а радник Венгрович каже:

— З цими євреями буде колись велика халазія. Вони так нас притискають, так звідусіль викурюють, що з ними трудно щось зробити. Перешахрувати їх ми не перешахруємо, тут нічого не вдієш, але як дійде до кулаків, то побачимо, чиє буде зверху…

— Пан радник має рацію, — підхопив Шпрот. — Ці євреї так усе загарбують, що кінець кінцем доведеться у них силоміць відбирати, щоб утримати рівновагу. Бо дивіться, панове, до чого дійшло хоч би в торгівлі сукнами…

— Ну, — кажу, — якщо наш магазин куплять євреї, то і я до вас приєднаюсь. Мій кулак ще на щось знадобиться… Але поки що, прошу вас, не розпускайте пліток про Вокульського та не під’юджуйте людей проти євреїв, бо вже й так гарячим духом віє…

Я повернувся додому з важкою головою і лютий на весь світ. За ніч кілька разів прокидався, а коли засинав знов, то мені снилось, що наш магазин справді купили євреї, а я, щоб не вмерти з голоду, ходжу по дворах з катеринкою, на якій написано: «Змилуйтесь над бідним старим угорським офіцером!»