Лялька
Шрифт:
— Я теж оце подумав, що такий пан, як ви, не шукав би на себе біди, хоч би втратив усі гроші. Це зробила людська злість. Але прийде й на неї кінець. Бог правду бачить, та не скоро скаже, от побачите…
Вокульський підвівся з землі й пішов до станції. Потім раптом обернувся до Висоцького і сказав:
— Як будеш у Варшаві, то зайди до мене. Але нікому ні слова про те, що тут сталось…
— Богом присягаюсь, не скажу! — відповів Висоцький і зняв шапку.
— А іншим разом… — додав Вокульський, кладучи йому руку
Коли хтось хоче добровільно стати з своєю кривдою перед судом господнім, то не заважай йому… Не заважай!..
Розділ чотирнадцятий
ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ
Політична ситуація виясняється все виразніше. Маємо вже аж дві коаліції. З одного боку Росія з Туреччиною, з другого — Німеччина, Австрія і Англія. А це означає, що в будь-яку хвилину може вибухнути війна, яка розв’яже надзвичайно важливі питання.
Але чи буде війна? Бо ми завжди любимо себе обманювати. Отже, вона таки буде, цього разу неодмінно. Лісецький казав мені, що я кожного року провіщаю війну, а її все нема. Йолоп він, делікатно кажучи. Одна річ — колись, а друга — тепер.
Читаю я, наприклад, в газетах, що Гарібальді провадить агітацію в Італії проти Австрії. А навіщо, спитайте мене?..
Бо сподівається великої війни! Та й це ще не все: через кілька днів я чую, що генерал Тюрр всіма святими закликає Гарібальді не робити італійцям клопоту.
Що це означає? В перекладі на зрозумілу мову це означає: «Не турбуйтесь, італійці, Австрія й так віддасть вам Трієст, якщо виграє війну. А якщо з вашої вини програє, то ви не дістанете нічого…»
Це дуже знаменні факти — і заклики Гарібальді, й умовляння Тюрра. Гарібальді агітує, бо бачить, що війна неминуча, а Тюрр заспокоює, бо бачить, що станеться далі.
Та коли саме вибухне війна? В кінці червня чи в липні?..
Так міг би думати недосвідчений політик, але не я.
Бо німці не почнуть війни, не забезпечивши себе з боку Франції.
Як же вони себе забезпечать? Шпрот каже, що на це немає способу, а я бачу, що є, та ще й дуже простий.
О, Бісмарк — хитрий лис, я все більше в цьому переконуюсь!..
Бо навіщо Німеччина й Австрія залучили до свого союзу Англію?.. Ясна річ, для того, щоб налякати Францію і схилити її до об’єднання з ними. Це станеться так.
В англійській армії служить молодий Наполеончик, Люлю, і воює з зулусами в Африці, як воював його дідусь, Наполеон Великий. Коли англійці закінчать війну, вони проголосять Наполеона генералом і скажуть французам:
— Дорогі сусіди! Ось вам Бонапарт, який воював у Африці і вкрив там себе безсмертною славою, як його дід.
Зробіть його своїм імператором,
Французи, звичайно, зроблять Люлю імператором, одберуть свої землі, заплатять гроші, укладуть союз з Німеччиною, а вже тоді Бісмарк, маючи стільки грошей, покаже, на що він здатний!
О, Бісмарк мудра голова! І вже, хто-хто, а він зможе здійснити свій план. Я вже давно збагнув, що в нього добре казанок варить, і він мені сподобався, тільки я нікому цього не казав… То, чоловіче добрий, штука! Він одружений э дочкою Путткамера, а Путткамери, як відомо, — родичі Міцкевича. До того ж кажуть, що він дуже любить поляків і навіть радив синові німецького наслідника вчитися польської мови…
Ну, якщо цього року не буде війни… Отоді я розкажу Лісецькому казку про дурника! Він, чудило, думає, що політична мудрість полягає в тому, аби ні в що не вірити.
Дурниці!.. Політика полягає в комбінаціях, які виникають з порядку речей.
Отже, хай живе Наполеон IV. Бо хоч про нього зараз ніхто не думає, але я певний, що в цьому розгардіяші він відіграє головну роль. А якщо вміючи поведе діло, то не тільки даром відбере Ельзас і Лотарінгію, а ще й розширить кордони Франції до самого Рейну. Аби тільки Бісмарк не догадався вчасно та не зміркував, що використовувати Бонапарта — однаково, що запрягати лева в тачку.
Мені навіть здається, що в цьому єдиному питанні Бісмарк помилиться. І, правду кажучи, я його не пожалію, бо ніколи йому не довіряв.
Щось із моїм здоров’ям не все гаразд. Не скажу, щоб мене щось боліло, а так якось… Ходити довго не можу, апетиту немає, навіть не дуже хочеться писати.
В магазині мені майже нічого робити, там уже хазяйнує Шлангбаум, а я так, між іншим, займаюся справами Стаха. До жовтня Шлангбаум має остаточно розплатитися з нами. Бідувати мені не доведеться, бо добрий мій Стах забезпечив мені півтори тисячі карбованців річної пенсії до смерті; але як подумаю, що незабаром уже ні до чого не матиму права в магазині…
Не варто жити… Якби не Стах і не Наполеончик, то часом так стане тяжко, що заподіяв би собі не знати що…
Хто його знає, старий товариш Каце, чи не найрозумніше зробив ти? Правда, у тебе тепер нема ніяких надій, але зате ти не боїшся й розчарувань… Я не кажу, що боюсь їх, бо ж ні Вокульський, ні Бонапарт… Але, однак, щось воно не те…
Як я стомився!.. Мені вже навіть важко писати. Хотілося б кудись поїхати… Боже мій, я ж двадцять років не виглядав за варшавські околиці! А так мені хочеться часом ще раз перед смертю глянути на Угорщину… Може б, я на давніх бойовищах знайшов хоч кістки старих товаришів…