Лялька
Шрифт:
Вокульський усміхнувся і, помовчавши, спитав:
— Ти можеш вийняти у людини з голови мозок і вкласти їй інший?
— Поки що — ні.
— Ну, то можеш мене не лікувати.
— Я можу підказати тобі нові прагнення…
— Вони уже в мене є. Я хотів би провалитися в землю, хоч би на глибину… колодязя в Заславському замку. А ще хотів би, щоб мене засипав груз, мене й моє майно, щоб і сліду від мене не лишилось. Це моє прагнення — наслідок усіх попередніх.
— Романтика! — вигукнув Шуман, ляскаючи його по плечу. — Але це минеться.
Вокульський нічого не відповів. Він сердився на себе за сказані слова і дивувався: чого це він став такий одвертий?.. Дурна
Навіщо він говорив про це? Навіщо, мов той безсоромний жебрак, відкрив свої рани?
Коли доктор пішов додому, Вокульський помітив у собі якусь зміну: на тлі абсолютної апатії з’явилось якесь нове почуття. Це був не знаний досі біль, спочатку ледве відчутний, а далі все дужчий, поки не досяг крайнього напруження. Спочатку він відчувався, як укол шпильки, а потім перейшов у серце, немов стороннє тіло завбільшки як ліщиновий горіх. Він уже пожалкував був за апатією, але згадав слова Фейхтерслебена [134] : «Я радів, що страждаю, бо мені здавалось, що я збагнув у собі ту плідну боротьбу, яка творила і творить геть усе на цім світі, де безупинно борються нескінченні сили».
134
Фейхтерслебен Ернст (1806–1849) — австрійський поет і лікар-психіатр.
— Але що ж воно таке? — спитав він сам себе, відчуваючи, як апатія в його душі змінюється тупим болем.
І сам собі відповів:
— Ага, це пробуджується свідомість…
Поступово в його свідомості, що досі була ніби повита туманом, почала вирізнятися картина. Вокульський з цікавістю придивився до неї і зауважив силует жінки в обіймах мужчини… Картина спочатку поблискувала фосфоричним сяйвом, потім порожевіла… пожовкла… позеленіла… посиніла, нарешті, стала оксамитно-чорною. Потім картина ненадовго зникла і знову почала з’являтись у всіх барвах по черзі, починаючи від фосфоричної і кінчаючи чорною.
Разом з цим посилювався біль. «Я страждаю — отже, існую!» [135] — подумав Вокульський і засміявся.
Так минуло кілька днів, протягом яких він то придивлявся до мінливих барв картини, то прислухався до свого болю, що весь час змінював напругу. Часом він зникав, потім появлявся знов, дрібний, як атом, розростався, заповнював серце, все тіло, всю його істоту, весь світ… І в ту мить, коли муки його переходили всяку міру, біль знову зникав, а замість нього наставали абсолютний спокій і здивування.
135
Вокульський перефразував відомий вислів Декарта: «Cogito — ergo, sum» — «Я мислю — отже, існую» (лат.).
Поступово в його душі почало зароджуватись бажання позбутись цього болю і цієї, картини. Бажання це схоже було на іскру, що з’являлась у темряві ночі. Перед Вокульським майнула якась тінь надії. «Але чи здатний я ще мислити?» — подумав він.
Щоб перевірити себе, він став пригадувати таблицю множення, потім множити двозначні числа на однозначні і двозначні на двозначні. Не довіряючи собі, він записував результати множення, а потім перевіряв їх. Цифри сходились, і Вокульський з полегкістю зітхнув. «Ні, я ще не з’їхав з глузду!» — радісно подумав він.
Він почав уявляти розташування своєї квартири, вулиць Варшави, Парижа… Надія міцніла; він помітив, що не тільки добре все пам’ятає, а що ці вправи ще й приносять йому якусь полегкість.
Він уже став походжати по кімнаті, і погляд його якось затримався на купі репродукцій. То були копії картин Дрезденської і Мюнхенської галерей, «Дон-Кіхот» з ілюстраціями Доре, Гогарта…
Вокульський пригадав, що засуджені на страту на гільйотині полегшують собі дожидання переглядом малюнків.
І з того часу він цілими днями розглядав ілюстрації. Скінчивши одну книжку, брався до другої, третьої… і знову починав з першої.
Біль вщухав, картина з’являлася все рідше, надія зростала…
Найчастіше він переглядав Дон-Кіхота, який справляв на нього найбільше враження.
Він пригадував дивну історію цього чоловіка, який довгі роки прожив в атмосфері поетичних вигадок — як і він сам, кидався на вітряки — як і він сам, був тяжко побитий — як і він, змарнував життя, ганяючись за ідеалом жінки, як і він, замість принцеси знайшов задрипану корівницю — знов-таки, як і він!.. «А все-таки Дон-Кіхот був щасливіший за мене! — думав Вокульський. — Перед самою смертю він позбувся своїх марень… А я?..»
Чим довше розглядав він малюнки, чим більше звикав до них, тим менше вони на нього впливали. З-за Дон-Кіхота, Санчо Панси та погоничів мулів на ілюстраціях Доре, з-за «Бійки півнів» та «Провулку джіну» Гогарта він все частіше бачив середину вагона, тремтячу шибку, а на ній невиразний образ Старського й панни Ізабелли…
Тоді він облишив ілюстрації й почав «читати книжки, знані ще з дитинства або з тих часів, коли він служив у Гопфера. З невимовним хвилюванням відновлював він у пам’яті «Житіє святої Женев’єви», «Танненберзьку троянду», «Рінальдіні», «Робінзона Крузо» і, нарешті, «Тисячу і одну ніч». І йому знову здавалось, що вже не існують ні час, ні дійсність, що його поранена душа втекла з землі й блукає по чародійських країнах, де б’ються тільки благородні серця, де підлість не прикривається облудною машкарою і де панує вічна справедливість, що гамує біль і нагороджує скривджених…
І тут його вразила одна дивна деталь. Якщо рідна література дала йому тільки розчарування, що закінчились душевним крахом, то чужа література принесла йому цілющий спокій. «Невже ми справді народ мрійників, — з тривогою думав він, — і невже ніколи не зійде з неба ангел і не зрушить воду в віфсаїдській купальні [136] , круг якої лежить стільки хворих?»
Одного разу йому принесли з пошти грубий пакет.
— З Парижа? — промовив він. — Так, з Парижа. Цікаво, що там таке?..
136
Віфсаїдська купальня — за євангельською легендою, ставок в Єрусалимі, в якому ангел інколи, зійшовши з неба, — порушував воду, і тоді вона набувала цілющих властивостей.
Але цікавість його була не настільки сильна, щоб змусити розпечатати пакет і прочитати листа. «Такий грубий лист!.. Якому дідькові хочеться писати такі грубі листи?»
Він кинув пакет на стіл і знову взявся читати «Тисячу і одну ніч».
Яка це розкіш для змученого розуму — оті палаци з дорогоцінних каменів, дерева, на яких замість плодів висіли грона самоцвітів!.. Оті кабалістичні слова, від яких розступаються мури, ті чудодійні лампи, завдяки яким можна було перемагати ворогів і в одну мить переноситись за сотні миль!.. А оті могутні чародії!.. Яка шкода, що таку владу посідали люди злостиві й нікчемні!..