Лялька
Шрифт:
В червні обличчя Варшави помітно змінюється. Порожні до цього часу готелі заповнюються, ціни в них на номери підвищуються, на багатьох домах з’являються об’яви: «На кілька тижнів наймається мебльована квартира». Всі візники зайняті, всі розсильні бігають. На вулицях, у парках, театрах, ресторанах, на виставках, в крамницях і магазинах дамських туалетів можна зустріти постаті, яких не побачиш в інший час. Це засмаглі гладкі мужчини в синіх картузах з козирками, в величезних чоботях та вузеньких рукавичках, в костюмах, пошитих на смак провінціального кравця. Супроводять
Одні з цих сільських гостей приїжджають з вовною на ярмарок, другі — иа скачки, треті — щоб подивитись на вовну й на скачки; деякі приїхали, щоб побачитись з сусідами, які живуть за верству від них, ще деякі — щоб освіжитись варшавською пилюкою та каламутною водою, а є й такі, що промучились кілька днів у дорозі самі не знаючи чого!
З такого з’їзду і скористався князь, щоб зблизити Вокульського з поміщиками.
Князь займав величезну квартиру на другому поверсі власного палацу. Частина її — кабінет господаря, бібліотека й курильна кімната — була місцем чоловічих зборів, де князь викладав свої або чужі проекти, які стосувалися громадських справ. Це траплялося по кілька разів на рік.
Останні весняні збори були присвячені питанню про впровадження гвинтових суден на Віслі, при чому виразно окреслилось трд партії. Перша, що складалася з князя і його приятелів, домагалася неодмінного впровадження гвинтових суден. Друга, міщанська, визнавала, що проект в основі чудовий, але вважала його передчасним і не хотіла давати на його здійснення грошей. Третя партія складалася лише з двох осіб: інженера, який твердив, що гвинтові судна не можуть плавати по Віслі, та глухого магната, який на всі відозви до його кишені незмінно відповідав:
— Прошу трохи голосніше, бо я нічого не чую…
Князь з Вокульським приїхали о першій годині, а хвилин через п’ятнадцять почали сходитись і з’їжджатись інші учасники наради. Князь кожного вітав з невимушеною люб’язністю, потім рекомендував Вокульського і підкреслював прізвище прибулого в списку надзвичайно довгим і надзвичайно червоним олівцем.
Одним з перших гостей був пан Ленцький. Він одвів Вокульського набік і ще раз розпитав про мету і значення спілки, до якої вже належав усією душею, але ніяк не міг збагнути, в чому її суть. Тим часом інші гості придивлялись до чужака й тихенько обмінювались зауваженнями про нього.
— Нівроку собі хлоп! — шепнув гладкий маршалок, підморгуючи в бік Вокульського. — Щетина на голові, як у дикого кабана, груди — дай боже всякому, очі бистрі… Цей би но звалився з ніг на полюванні!
— А обличчя, прошу… — додав барон з фізіономією Мефістофеля. — Лоб, прошу… вусики, прошу… еспаньйолка, прошу… Дуже, прошу, дуже… Риси трохи, прошу… але в цілому, прошу…
— Побачимо, який він буде на ділі, — додав трохи сутулуватий граф.
— Те-ек, спритний, сміливий, — наче з погреба озвався другий граф з пишними бакенбардами, що сидів нерухомо в кріслі й дивився поперед себе порцеляновими очима, немов англієць
68
«Веселий огляд» — французький гумористичний журнал (франц.).
Князь устав з крісла й кашлянув; усі затихли, через що можна було почути закінчення оповідання маршалка:
— Всі ми дивимось на ліс, коли щось як заверещить під копитами! Уявіть собі, пане добродію, — то хорт, що біг коло коня на смику, задушив у борозні зайця!..
Сказавши це, маршалок ляснув себе широчезною долонею по стегну, з якого міг би викроїти для себе секретаря і писаря на додачу.
Князь кашлянув другий раз, маршалок збентежився й витер лоба величезною фуляровою хусткою.
— Шановні панове, — почав князь. — Я дозволив собі потурбувати вас з приводу одної надзвичайно важливої… громадської справи… Котра, як ми всі знаємо, повинна стояти на сторожі наших громадських справ… Я хотів сказати… наших ідей… тобто…
Здавалося, князь трохи заплутався, проте скоро опанував себе і провадив далі:
— Йдеться про спра… тобто про план… а краще сказати про проект організації спілки для сприяння торгівлі…
— Зерном, — підказав хтось з кутка.
— Власне кажучи, — говорив далі князь, — йдеться не про торгівлю зерном, а…
— Горілкою, — поспішив додати той самий голос.
— Та ні ж бо!.. Про торгівлю, а власне, про сприяння торгівлі Росії з закордоном товарами… ну, товарами…
Отож бажано, щоб наше місто стало центром цієї торгівлі…
— Які ж то товари? — спитав трохи сутулуватий граф.
— Спеціальну сторону питання ласкаво пояснить нам пан Вокульський, чоловік… фахівець, — закінчив князь. — Але пам’ятаймо, панове, також про обов’язки, що їх покладає на нас піклування про громадські інтереси і наша нещасна вітчизна…
— Їй-богу, зараз же вношу десять тисяч карбованців!.. — крикнув маршалок.
— На що? — спитав граф, який удавав стопроцентного англійця.
— Однаково!.. — громовим голосом відповів маршалок. — Я сказав: прогуляю в Варшаві п’ятдесят тисяч карбованців, то нехай десять ідуть на благодійні цілі, бо наш шановний князь говорив так чудово!.. Від душі й серця, їй-богу…
— Пробачте, — озвався Вокульський, — але йдеться не про добродійну спілку, а про спілку, яка забезпечує певний прибуток.
— Отож-бо!.. — докинув сутулуватий граф.
— Те-ек, — сказав граф-англієць.
— Який там прибуток з десяти тисяч? — заперечив маршалок. — Я з торбами пішов би з такими прибутками.
Сутулуватий граф аж підскочив:
— Прошу слова по суті питання: чи треба нам нехтувати невеликими прибутками!.. Оце нам і шкодить, панове!.. Оце!.. — кричав він, стукаючи нігтем по бильці крісла.
— Пане граф, — солодко перебив князь, — слово має пан Вокульський.
— Те-ек!.. — підтримав його граф-аиглієць, погладжуючи свої пишні бакенбарди.