Лялька

Прус Болеслав

Вокульському так цікаво було, що вона йому скаже, і так він втратив самовладання, що, мабуть, готовий був убити людину, яка б їй в цю мить перешкодила. Він дивився на панну Ізабеллу й мовчав.

Панна Ізабелла давно вже не відчувала такого збентеження. В голові їй проносились уривки фраз: «купив сервіз…», «навмисне програвав батькові в карти…», «зневажив мене…», а потім: «любить мене…», «купив скакового коня…», «бився на дуелі…», «їв баранину з лордами в найвищих колах…». Погорда, гнів, захоплення, симпатія падали в її душу, немов краплі рясного дощу; а з глибини назовні рвалася потреба розказати кому-небудь про свої щоденні клопоти, про різні

сумніви, про свою трагічну любов до великого актора. «Так, він може бути… Він буде моїм повірником!..» — думала панна Ізабелла, ніжно дивлячись в очі здивованому Вокульському і трохи нахилившись уперед, наче хотіла поцілувати його в чоло. Потім її пойняв безпричинний сором: вона одхилилась на бильце крісла, зашарілась і повільно опустила довгі вії, немов її морив сон. Дивлячись на гру її обличчя, Вокульський пригадав чарівні переливи північного сяйва і ті чудові нечутні мелодії без слів, які часом бринять в людській душі, немов лупа іншого, кращого світу. Замріявшись, він прислухався до швидкого цокання настільного годинника та биття власного серця і дивувався, що їх швидкий ритм все-таки здається повільним порівняно з нестримним плином його думки. «Якщо існує небо, — думав він, — то праведники не відчувають більшого щастя, аніж я в цю хвилину».

Мовчання тривало так довго, що здавалося вже непристойним. Панна Ізабелла опам’яталася перша.

— У вас було непорозуміння з паном Кшешовським… — мовила вона.

— Через скачки… — швидко пояснив Вокульський. — Барон не міг мені пробачити, що я купив його коня…

Вона подивилася на нього з лагідною усмішкою.

— Потім у вас була дуель, яка… нас дуже занепокоїла… — додала вона тихіше. — А потім… барон перепросив мене, — швидко докінчила панна Ізабелла, опускаючи очі. — В листі, якого він написав до мене з цього приводу, барон говорить про вас з великою пошаною і приязню…

— Я дуже… дуже радий… — пробелькотів Вокульський.

— Чого ви раді?

— Що обставини так склалися… Барон — благородна людина.

Панна Ізабелла простягнула руку й, затримавши її на хвилину в гарячій долоні Вокульського, сказала:

— Незважаючи на безсумнівну доброту барона, я все-таки дякую вам. Дякую… 6 послуги, які не скоро забуваються, і справді… — вона заговорила повільніше й тихіше, — справді, ви полегшили б моє сумління, аби зажадали чогось взамін за вашу… люб’язність.

Вокульський пустив її руку й випростався на стільці.

Він був такий приголомшений, що не звернув уваги на слівце «люб’язність».

— Гаразд, — сказав він. — Якщо ви наказуєте, то я навіть… визнаю свої заслуги. Чи можу я взамін звернутися до вас з одним проханням?

— Можете.

— Так от, я прошу тільки про одне, — з запалом сказав він, — аби я міг служити вам, скільки вистачить моїх сил.

Завжди і в усьому…

— Шановний пане! — з усмішкою перебила панна Ізабелла. — Це ж підступ! Я хочу сплатити вам один борг, а ви змушуєте мене робити інші. Хіба це добре?

— Що ж тут поганого? Хіба ви не приймаєте послуг хоч би від посильних?

— Але їм за це платять, — мовила вона, лукаво глянувши йому в очі.

— Поміж мною і ними тільки та різниця, що їм треба платити, а мені незручно й навіть не можна.

Панна Ізабелла похитала головою.

— Те, про що я прошу, не переходить меж звичайнісіньких людських стосунків. Ви, дами, завжди наказуєте, ми завжди викопуємо, — от і все. Людей, які належать до того, що й ви, кола, і просити про це не треба було б: це їх щоденний обов’язок,

навіть право. Я ж добивався цієї ласки, а сьогодні про неї благаю, бо виконання ваших доручень певною мірою наблизило б мене до вашого кола. Боже мій!

Якщо лакеї та кучери можуть на лівреях носити ваші кольори, то чого ж би мені не прагнути заслужити такої честі?

— Ах, ви ось про що!.. Мені не доведеться дарувати вам мій шарф, ви вже заволоділи ним силоміць. А відбирати?..

Вже пізно, хоч би зважаючи на лист барона.

Вона знову подала йому руку, а Вокульський шанобливо її поцілував. У сусідній кімнаті залунали кроки, увійшов пан Томаш, виспаний і променистий. На його гарному обличчі був такий сердечний вираз, що Вокульський подумав: «Я буду негідником, якщо твої тридцять тисяч, шановний, не принесуть тобі десяти тисяч щорічно».

Вони втрьох посиділи ще з півгодини, розмовляючи про недавнє свято в Швейцарській Долині [82] з добродійною метою, про прибуття Россі та про поїздку в Париж. Нарешті Вокульський з жалем залишив приємне товариство, обіцяючи частіше заходити та вкупі з ними їхати в Париж.

— Побачите, як там буде весело, — сказала панна Ізабелла на прощання.

Розділ сімнадцятий

ЯК ПРОРОСТАЄ НАСІННЯ ВСІЛЯКИХ ПОМИЛОК

82

Швейцарська Долина — літній сад у Варшаві.

Було вже пів на дев’яту вечора, коли Вокульський повертався додому. Сонце недавно зайшло, але пильне око могло вже помітити в золотаво-лазуровому небі перші найбільші зірки. На вулицях лунав веселий гомін прохожих; в серці у Вокульського панував радісний спокій.

Він пригадував кожен рух, кожну усмішку, кожен погляд і слово панни Ізабелли, підозріло вишукуючи в них сліди неприязні або погорди. Але шукав даремно. Поводилась вона з ним, як з рівнею і другом, запрошувала частіше одвідувати, навіть… хотіла, аби він її про що-небудь попросив. «А якби я в ту хвилину освідчився їй? — спало йому на думку. — Що було б?..»

І пильно вдивлявся в риси її образу, що стояв в його уяві, проте знов не побачив і тіні неприязні. Навпаки, лукаву усмішку. «Вона відповіла б, що ми ще мало знайомі, що я повинен заслужити її згоду… Так… безумовно, вона так відповіла б, — думав він, пригадуючи безперечні ознаки її симпатії.

Взагалі я даремно був такий упереджений проти аристократії. А вони ж такі самі люди, як і ми, тільки, мабуть, у них делікатніші почуття. Вони вважають, що ми грубі істоти, які вганяють за наживою, і тому уникають нас.

Але, побачивши чесну душу, вони вміють також появити ласку… Якою ж прекрасною дружиною може бути така жінка! Звичайно, таку дружину треба заслужити. Та ще й як заслужити!..»

Під впливом цих думок у нього виникло зичливе почуття до родини Ленцьких, потім до їхніх родичів, далі це почуття поширилось на його магазин, на продавців, на всіх купців, з якими він мав ділові стосунки, нарешті, на всю країну і на все людство. Вокульському здавалось, що кожен прохожий на вулиці — його родич, далекий чи близький, сумний чи веселий. І небагато бракувало, щоб він став серед вулиці, як жебрак, і почав спиняти прохожих та питати: «Може, котрий-небудь з вас чогось потребує?..