Лялька
Шрифт:
Він дав їй кілька десяток, загорнутих в лист до Висоцького. Помітивши, що вона вагається, брати їх чи ні, Вокульський вклав їй згорток в руку і сказав:
— Я вас дуже прошу — зараз же йдіть до Висоцького. Через кілька днів він принесе вам листа на склад білизни. А коли буде якась нагальна справа, прошу звертатися до мене. До побачення, панно Маріє.
Він уклонився і вийшов у свій кабінет.
Дівчина ще з хвилину стояла посеред вітальні, потім утерла сльози і вийшла, сповнена якогось урочистого здивування. «Побачимо,
О першій годині дня він вирушив до барона Кшешовського, по дорозі дорікаючи собі, що з таким запізненням робить візит своєму колишньому супротивникові. «Але байдуже! — заспокоював він сам себе. — Не міг же я надокучати йому, коли він був хворий. А візитну картку я послав».
Підійшовши до дому барона, Вокульський мимохідь зауважив, що стіни його якогось нездорового зеленуватого кольору, як обличчя Марушевича — жовтуватого, і що завіси в квартирі Кшешовського підняті. «Видно, вже одужав, — подумав Вокульський. — Але незручно одразу питати його про борги. Відкладу це до другого або третього візиту, потім розрахуюся з лихварями, і бідолаха барон легенько зітхне. Не можу я бути байдужим до людини, яка перепросила панну Ізабеллу…»
Він вийшов на другий поверх і подзвонив. У квартирі чути було кроки, але відчиняти ніхто не поспішав. Він подзвонив ще раз. Чути було, як у кімнаті ходили й навіть пересували меблі, але знов-таки дверей не відчиняли. Вокульському урвався терпець, і він так шарпнув дзвінок, що мало не зірвав його. Аж тепер хтось підійшов до дверей, неквапно зняв ланцюжка, потім повернув ключа, бурмочучи собі під ніс:
— Мабуть, свої… Єврей би так не дзвонив…
Нарешті двері відчинились, і на порозі з’явився лакей Константій. Побачивши Вокульського, він примружив очі, випнув нижню губу і спитав:
— А це що таке?..
Вокульський догадався, що не користується симпатією у вірного слуги, який був присутній на дуелі.
— Пан барон удома? — спитав він.
— Пан барон лежить хворий і нікого не приймає, а зараз у нього лікар.
Вокульський дістав візитну картку і два карбованці.
— А коли приблизно можна навідати пана барона?
— Не скоро, не скоро… — вже трохи лагідніше відповів Константій. — Бо пан хворіє після дуелі, і лікарі казали йому не сьогодні-завтра їхати в теплі краї або на село.
— Отже, перед від’їздом його не можна побачити?
— Ні, не можна… лікарі заборонили будь-кого приймати. Пан весь у гарячці…
Два картярських столики — один із зламаною ніжкою, а другий весь списаний крейдою, а також канделябри з недогарками воскових свічок свідчили про те, що медичні висновки навряд чи правдиві. Проте Вокульський додав йому ще карбованця й пішов, незадоволений прийомом. «Може, барон, — думав він, — просто не хоче мене бачити? Ха! В такому разі нехай сам розплачується з лихварями і замикається
Він повернувся додому.
Барон справді збирався поїхати на село і трохи нездужав, але не був хворий. Рана на обличчі гоїлась повільно не тому, що була небезпечна, а тому, що організм барона був дуже розладнаний. Під час візиту Вокульського він був закутаний, як стара баба на морозі, і не лежав у ліжку, а сидів у кріслі, коло нього ж був не лікар, а граф Літииський.
Він якраз скаржився графові на жалюгідний стан свого здоров’я.
— Хай би його чорт узяв, таке паскудне життя. Батько залишив мені в спадщину півмільйона карбованців, а на додачу чотири хвороби, кожна з котрих варта мільйона…
Та й незручно ж без окулярів!.. І от уявіть собі, граф: гроші розійшлися, а хвороби зостались. А я ще сам собі нажив кілька хвороб та трохи боргів, от і виходить: як тільки вдряпнешся шпилькою, так і посилай за нотаріусом та замовляй трупу.
— Те-ек, — озвався граф. — Проте я не думаю, щоб ви в такій ситуації тратились на нотаріусів.
— Власне кажучи, найбільше я витрачаюсь на судових виконавців…
Розповідаючи, барон пильно прислухався до розмови в передпокої, але нічого не міг зрозуміти.
Нарешті почувши, що двері зачинились, грюкнув-засув, забряжчав ланцюжок, він раптом загорлав:
— Константій!..
Через якийсь час увійшов слуга, зовсім не поспішаючи на поклик свого пана.
— Хто там був?.. Певне, Гольдцигер… Я ж тобі казав, щоб ти з цим негідником не заходив ні в які розмови, а хапав за комір і викидав на сходи. Уявіть собі, граф, — звернувся він до Літинського, — цей підлий єврей чіпляється до мене з сфальшованим векселем на чотириста карбованців і має нахабство вимагати, щоб я заплатив!
— Треба подати в суд, те-ек…
— Не буду я подавати! Я не прокурор, і не мій обов’язок ловити шахраїв. До того ж я не хочу бути ініціатором згуби якогось бідолахи, котрий, напевне, тяжко працює ночами, фальшуючи чужі підписи… Я чекаю, поки Гольдцигер подасть в суд, а потім, нікого не обвинувачуючи, заявлю, що підпис не мій.
— А то був не Гольдцигер, — зауважив Константій.
— А хто ж?.. Управитель? Кравець?
— Ні… Оцей пай, — сказав слуга й подав баронові візитну картку. — Він порядний чоловік, але я його вигнав, коли ви так веліли…
— Що?.. — спитав граф, подивившись на картку. — Ви сказали не приймати Вокульського?..
— Так, — підтвердив барон. — Таємна особа, в усякому разі… не для нашого товариства.
Граф Літииський здивовано відкинувся на кріслі.
— Не сподівався я, що ви такої думки про нього…
— Прошу не брати того, що я сказав, у ганебному розумінні, — поспішив пояснити барон. — Вокульський не зробив нічого поганого, а так… невелике свинство, яке можна допустити в торгівлі, але не в товаристві…