Маска
Шрифт:
Прийшовши до тями, графиня почала рішуче вимагати від чоловіка «щось нарешті зробити для захисту доньки». Вона несправедливо докоряла графу, що він діє нерішуче і що він боягуз. Пізніше її пектиме сором за ці докори, істерику, але тоді вона нагадувала розлючену тигрицю, яка готова захищати від грізної небезпеки свою дитину. Тільки ось того, хто замахувався на доньку, готувався зробити їй зло, не було видно, і тому всю свою злість вона зірвала на чоловікові, який, як вона вважала, і заварив цю кашу.
Потім надійшла черга Пелагеї. Графиня вимагала, щоб та сказала, коли востаннє бачила улюблену Ядзину ляльку.
– Здається, вчора, – пробелькотіла
– Де шукали?
– У дитячій кімнаті. Боже мій, в… в…
Пелагея дивилася на неї божевільними очима.
– Де? – губами, які враз помертвіли, мовби стали дерев’яними, спитала графиня.
– В… в… спальні.
– У спальні? Але ж…
Так, спальня доньки тепер знаходилася поруч з їхньою. Двері не зачинялися на ніч, а з тієї кімнати, яку переобладнали під Ядзину спальню, до їхньої спальні був єдиний вихід.
– Коли ви шукали?
– Вранці. Ядзенька прокинулася і спитала, де лялька.
– Тебе не здивувало, що ляльки не було?
– Зд-здивувало. Але я подумала, що може… може…
– Що – може?
– Може, вона загубилася десь увечері.
– Ввечері?
Тепер і графиня згадала, що коли цілувала перед сном доньку, вона бачила, справді бачила на столику біля ліжечка ляльку. З цілими очима. З очима, які вранці хтось виколов. Або вночі, після того, як ляльку вкрали. Але як? Адже вночі вони не чули жодних звуків. Їхня спальня на другому поверсі. Якби хтось спробував відчинити вікно і залізти до нової спальні доньки, вони неодмінно почули б. Вранці ж вона встала, мимохідь поглянула на доньку, яка спала, і, щоб не розбудити її, пішла в туалетну, де її вмивали і причісували служниці.
Але коли ж тоді і хто міг забрати ляльку? Невже тоді, коли вона займалася туалетом? Ядзеньку в їдальню, як звичайно, привела Пелагея. Матка Боска, невже Пелагея…
– Тобі доведеться все розповісти, – якомога суворіше наказала вона няньці.
– Що розповісти, ваша милосте?
Напевне, Пелагея здивувалася такому незвичному тону. Але її зляканий вигляд лише підштовхнув графиню до рішучих дій.
– Дивись мені в очі, – сказала вона суворо. – В очі, чуєш?
– Чую, – прошепотіла Пелагея.
– Це ти забрала ляльку зі спальні? – Графиня тепер справді дивилася в очі няньці. – Відповідай! Інакше зараз же підеш на стайню.
– Ваша милосте… за що?
Пелагея впала на коліна. Простягла руки до своєї пані. І раптом графиня Ядвіга побачила не благально випростані руки, а гілки пальми. Вона здригнулася, побачила себе в кімнаті, ось вона там стоїть. Щось іще намагалася згадати і не могла. Згадала трохи пізніше, коли, засоромившись своєї гарячковости і жорстокости та ледь не попросивши у служниці вибачення, йшла довгим коридором. Щось знову підштовхнуло її до злощасної зали. Ще здалеку побачила напіввідчинені двері. Зупинилася, подолала страх, який знову вчепився за неї гострими кігтями, і пішла далі.
Ще раз зупинилася перед самим порогом. Заглянула до зали. Рішуче зайшла. Нікого… Посередині зали мирно зеленіла пальма, не було й ляльки, напевне, її вже забрала Пелагея. Але що ж привело її сюди? Її саму… Графиня Ядвіга ще раз подивилася на пальму, на її зелені гілки, але хто ж це сказав, що пальма почала жовтіти? Садівник Гнат.
– Здається, ясновельможна пані, наша пальма почала жовтіти…
І тепер, сьогодні, вона йшла, так, ішла зовсім не сюди. І знову зустріла садівника, і він… він запитав, чи бачила вона пальму.
– Ні, а що з нею? – спитала Ядвіга.
–
Він, тепер вона добре пригадала, якось надто поспішно відвернувся. І швидко пішов, майже побіг, чи це їй тільки здалося, ні, вона ще тоді здивувалася такій його незвичній нешанобливості. Графиня кинулася до кабінету чоловіка, але Юзефа там не було. На виході з палацу вона стрімголов налетіла на сотенного гайдуків Кшиштофа і звеліла йому знайти садівника. Стоячи біля дверей, графиня Ядвіга відчувала, як по спині пробігає мороз. Незабаром Кшиштоф повернувся і сказав, що садівника ніде немає.
– Може, пішов у село по саджанці чи до своєї тітки, – безтурботно припустив Кшиштоф, – він казав, що тітка щось хворіє.
– Добре, – машинально відповіла графиня.
За кілька годин садівника Гната знайшли повішеним на старому дубі край села. Від палацу дуб затуляв густий ялинник. Той, хто здійснив убивство (якщо це вбивство, а не самогубство), вибрав місце дуже вміло.
Вони так і не дізналися, чи був садівник лише сліпою зброєю в руках злочинця, чи свідомим спільником. А може, навпаки, він дізнався про щось таке, за що й заплатив життям. Вони схилилися до останньої версії, і це було схоже на правду, бо під дубом знайшли сліди іншої людини.
– А якщо він знав, то чому не повідомив нам? – спитала графиня Ядвіга свого чоловіка з очима, повними сліз.
– Це я теж би хотів знати, – тихо відповів граф.
– Але так… Так може виявитися, що…
– Мовчи, – граф лагідно взяв її руку у свою. – Не треба нікого підозрювати. Ми не маємо на це права.
Графиня Ядвіга розуміла, що він заспокоює її. Вона ж запитувала себе – чому? Чому? І не знаходила відповіді, як і чоловік. Був Гнат скромним, мовчазним, у тридцять років залишався самітником і трохи диваком. Якось, кілька років тому, графиня напівжартома спитала Пелагею, чи не хотіла б та заміж за Гната. Пелагея була вдовою, чотири роки тому її чоловік потонув під час льодоходу на Стиру, була бездітною, всю свою нерозтрачену ніжність віддавала маленькій пустунці Ядзі, і графиня щиро бажала їй щастя.
Тоді Пелагея, опустивши очі, відповіла, що вона вчинить так, як звелить їй пані, на те панська воля, але сама вона не бажає йти за Гната, дуже вже він тихий і непримітний, якийсь мовби не від світу цього, хоча садівник, звісно, добрий, на деревах знається, і ягоди лісові в саду прижилися, та й квіти якісь нові вивів. Так, вона помічала, що він небайдужий до неї, але сама Пелагея ну нічогісінького до нього не почуває. Більше до цього питання ні графиня, ні Пелагея не поверталися.
Тепер же, коли вони обшукали невелику комірчину садівника, яка слугувала йому й за житло, нічого підозрілого не знайшли. Все багатство небіжчика – це стіл, ліжко та невеличка стара шафа, яка, виявилося, була вщерть запхана невеличкими вузликами з насінням. У кутку до дверей якось сиротливо притулилися лопата і граблі, на низенькому ослінчику біля них здавалися зайвими старезне дерев’яне відро з водою і така сама старезна кварта, що дісталася садівникові од його батьків. У кишені поношеного сірого сюртука, правда, знайшли акуратно загорнуту у шматину п’ятирубльову асигнацію, але граф тут-таки згадав, що сам нагородив Гната на свято Преображення Господнього за багатий урожай яблук. Отож жодної зачіпки не було, хіба що у шафі за мішечками стояла стріла, дуже схожа на ту, що знайшли у саду першого разу. Але, може, він також знайшов її і комусь сказав, що знає, хто пускає ці стріли? А може, почав про щось здогадуватися? Відповіді не було.