Маска
Шрифт:
Найжахливішим у цій історії було те, що коли злочинець чимось спокусив Гната, то міг спокусити й інших слуг, а якщо він щось знав, але не сказав, то, крім Гната, могли знати й інші. Ось на що натякала графиня Ядвіга чоловікові, так і не посмівши висловити думку. Виходило, що страх сильніший за відданість слуг, виходить, небезпека чатує на них звідусюди, буквально з усіх шпаринок у палаці, а значить, надії на порятунок майже не залишалося. У всякому разі так, ковтаючи сльози, подумала графиня.
Її чоловік, як виявилося, думав майже так само. Ні, він не сидів склавши руки, чим спересердя докоряла йому дружина. Він подумав, чи не звернутися ще раз до Луцька у повітову жандармерію, але
3
Вранці наступного дня біля воріт, які вели до палацу, слуга знайшов ще одну стрілу з намотаним на ній грубим сірим папером.
Прочитавши написане, граф мимоволі здригнувся: за ним стежили, стежили весь час, може, й цієї ночі, коли він виходив полювати на найдикішого і найнебезпечнішого звіра. Найприкріше те, що вони випереджали його думки. Так, цієї ночі він справді вирішив з’їздити до Луцька, таки порадитися з повітовим начальством, а перед цим звернутися по допомогу до сусідів. Тут він уперше завважив, що за цей місяць ніхто із сусідів не навідувався до них. А в записці його попереджували, що будь-які дії потягнуть за собою страшну смерть дочки і дружини. Він остаточно зрозумів, що від нього чекають повної капітуляції, хочуть, щоб він сам добровільно здався невидимому ворогу. Невидимому? Граф гірко посміхнувся. Вдень він непомітно осідлав коня і помчав до лісу. З вікна палацу графиня бачила все, і вона наказала начальнику гайдуків Кшишкові доганяти графа. Кшишко швидко повернувся і сказав, що граф Юзеф суворо наказав йому бути в палаці й охороняти графиню Ядвігу.
Цей стрімкий чвал назустріч небезпеці був лише актом відчаю, адже граф нікого не зустрів. Нікому не треба його життя, потрібні його страждання, його добровільне зречення цього світу.
Він повернувся аж під вечір, втомлений і злий. Після вечері, залишившись із дружиною наодинці, Юзеф Войцицький попросив його вислухати. Графиня вкотре за останні дні затремтіла, бо підозрювала, про що буде розмова. І не помилилася.
– Я все обміркував, – сказав граф. – Виходу у нас немає.
– Що ти хочеш сказати? – скрикнула графиня.
– Він хоче, щоб я йому здався.
– Здався? Ні, ні. Ні!
Графиня Ядвіга схопила чоловіка за руку. Думка про те, що чоловік заради неї і дочки готовий пожертвувати собою, розчулила її. І водночас жахнула! Це був вечір сліз і такого болю в серці, що, здавалося, увесь світ стиснувся до якоїсь єдиної точки.
Якби йшлося лише про неї, вона готова умерти разом з Юзефом. Вона навіть попросила б його, але ж Ядзя… її єдина донечка, її щастя, її життя, більше, ніж життя. Наче блискавка, спалахнуло страшне видиво – лялька з виколотими очима. Слідом за цією картиною ще інша – маленька дівчинка йде до неї, простягає руки. Це Ядзя, сліпа Ядзя, вона спотикається і падає.
– Ні, ні, ні, – тільки й спромоглася прошепотіти графиня.
Коли вона підвела очі, в них горіла така мука, що чоловік аж сахнувся. Вони довго мовчали. Як згадувала пізніше графиня Войцицька,
Потім була остання ніч їхнього кохання. «Мені не соромно згадувати, що я належала йому так самозабутньо, ніби не було нікого іншого на цілому світі, – зізнавалася потім графиня в листі до дорослої дочки. – Наче й самого світу не існувало за нічними вікнами. Тільки я, тільки він. Я і він, готовий завтра іти на смерть заради мене, а головне – заради тебе, моя Ядвіго».
Отже, на ранок граф Юзеф Войцицький був готовий до всього. Смерть стояла у нього за плечима, він чув її дихання, але, дивна річ, зовсім не боявся. Він мовби грав у свою гру з нею, і, дивлячись на зблідле обличчя чоловіка, графиня раптом це зрозуміла. Але Юзеф Войцицький розумів ще й інше – вони програли. Та перед тим, як викинути прапор капітуляції, він хотів використати останню можливість. Останню можливість якось завдати удару. Він послав двох слуг, щоб вони спробували прорватися. Один мав виїхати начебто у бік Чорторийська, потім повернути до лісу, перебрести неглибокий Стир і поїхати у бік Луцька. Другий слуга мав їхати до сусідів – шляхтичів Ганулок. Граф обом вручив пакети, в яких нічого не було. Перший мав дістатися містечка Млинова, де жив його товариш по службі Анджей Возняк. Анджей був молодий, молодший від нього на цілих п’ять років, сміливий і відважний. Войцицький у присутності дружини звелів слузі сказати Анджею: «Згадай про Радковичі».
– І все? – запитав здивований слуга.
– Так, усе. Згадай про Радковичі. Він зрозуміє. Спитає щось, розповіси, що знаєш.
Радковичі – маленьке село, під яким їхній загін потрапив в оточення. Тоді він сам відбивався від цілого десятка козаків, і врятував його саме Анджей. Якщо, як і тоді, під Радковичами, він прийде на допомогу, вдвох вони щось та вирішать. Хоч, правду кажучи, надії на допомогу вже майже не лишалося.
– Ще скажеш, нехай він одинцем не їде, – наказав слузі. – Чуєш, нехай не їде сам, зрозумів?
– Так, ваша милосте, – відповів слуга.
– Тоді їдь, – наказав граф. – Ні, стривай. Якщо тебе зустрінуть бандити, скажеш, що я послав тебе у повіт до начальника жандармерії по допомогу. Тебе вони не чіпатимуть, тебе просто завернуть.
Граф помилився, тобто він правильно розрахував, що головним завданням розбійників було довести їм, що маєток блоковано і ця облога триватиме до того часу, поки вони не здадуться на милість переможців. Зі слугою сталося інакше. А все через те, що він, зустрівшись із злочинцями, вирішив діяти на свій страх і ризик. Але не забігаймо наперед. Повернеться лише слуга, який їхав до Ганулок. У лісі його перестрів незнайомець, огрів дубцем по голові, коли ж слуга очуняв, коня не було, і він пішки повернувся до маєтку.
Поки що ж слуги поїхали, а тієї ж ночі запалали одразу п’ять крайніх хат у різних кінцях села. Зловмисники підпалювали солом’яні стріхи, дув сильний вітер, і пожежа перекинулася ще на кілька дворів. Позаяк хати у Лісогощі були всі дерев’яні, то вдалося загасити лише дві з них.
Уперше у полисках вогню, який спопеляв майно його підданих і щось більше за майно, граф побачив, як очі селян, що належали йому, горіли ненавистю до нього. Здавалося, ще мить-друга – і ці похмурі, обсипані сажею люди кинуться на свого пана. Граф міцніше стис у руці багор. Полиск полум’я падав йому на обличчя, він чув спекотне дихання вогню, і здавалося, що перед ним палахкотить його життя, його доля. Він кинувся до хати і почав люто скидати снопи з даху. А вранці зізнався дружині, що тоді йому кортіло стрибнути на коня і податися в ніч, назустріч невидимій, але такій грізній небезпеці. Якби ж то можна було такою ціною зупинити полум’я, яке реготало йому в обличчя!