Нація
Шрифт:
Але Тимофій не був мертвий. Його запалі старечі груди піднімалися нечасто, проте повільно, як піднімається повільно дим із димаря над хатою у вогку зимову погоду.
Представник сільради поторгав діда за плече. Далі за руку. Потім вщипнув щоку.
Дід дихав так само рівно, але на щипки не реагував. Як не реагував ні на що інше.
Тоді викликали рівнянського фельдшера.
Фельдшер сказав: «Вилив крові в мозок. Скажете, коли умре». І зачинив за собою двері.
Погомоніли — похитали головами сусіди, розімкнули дідові руки, поклали
Лишилася з дідом сама Софія.
ТИМОФІЙ НЕ ВМЕР ні назавтра, ні через тиждень.
Дід дихав і чи то спав, чи вмирав.
Софія сотку разів на день підбігала до постелі, рукою пробувала свекрове чоло, тоді коротко плакала, але незмінно перестеляла діда з-під мокрого.
«Або умре зовсім, або оживе», — по якімсь часі сказали в Тисовій Рівні, щоразу, однак, хрестячись при згадці про Сандуляка.
Анна на МҐБ, не знати чим, але розпорола вночі собі жилу під горлом і зійшла до ранку кров'ю.
Де її поховали, в Тисовій Рівні знати не знали. Якась добра душа, певно, котроїсь ночі, на хресті, вкопаному Тимофієм біля Маріїної могили, цвяхом дошкребла дві цифри до року Анниної смерті — «…51».
Коли минуло два тижні, а Тимофій і не жив, і не спокійнився, привезли докторів із області. Діда як могли дослідили на місці й утішили невістку:
— Всі органи функціонують відповідно до віку. А такий сон може тривати довго. Якщо справдяться наші висновки, це може стати унікальним випадком для медицини.
Доктори якось назвали той сон, але Софії було ніяково перепитувати про літургію, чи як їй воно почулося, бо Софія знала лише про літургію в церковній справі.
Доктори вставили дідові тонкі еластичні трубки в ніс, зафіксували на лівому зап'ясті голку в вені, розписали сільському фельдшерові, якими ліками й коли годувати діда через трубки й катетери, проінструктували Софію, з'їли холодцю, звареного невісткою для такого випадку — та з тим і задрали ноги в старенький «газик».
Раз на кілька місяців приїжджали в Тисову Рівню доктори з Вижниці або з Чернівців.
Через рік приїхав професор із самого Львова. Ще через рік привезли професора з Києва.
І ці були небагатослівні. А коли говорили — Софія мале що розуміла, крім слів про ту саму літургію, якої, втім, не розуміла дотепер. Не розуміла ні тут, коло діда, ні навіть у церкві, де піп читав службу з книжки не нашими словами. Знала лише одне: нікому, крім єдиної неї, дід не потрібний. А віддавати його в дідорню {{ Дідорня (діал.) — дім для людей похилого віку. }} вона би не віддала, навіть коли б дід спав роками. Отож доглядала його, ніби малу дитину. Може, вкладала душу в діда, як укладала би в дитинку, якої не народила Андрієві.
А може, відмолювала які інші свої гріхи? Хтозна…
В такій її щоденній роботі минуло три роки.
…ТИМОФІЙ САНДУЛЯК аж до самої смерті
Щотижня просив зістарілу й згорблену Софію йти на цвинтар подивитися, чи не позаростали бур'янами могилки Марії й Анни, чи не похилилися хрести, чи не постиралися на них написи, чи поміж Марією й Анною готове місце для нього.
Ніхто в селі, навіть найкмітливіші люди й світові брехухи, так і не наважився сказати дідові, що Аннине місце — порожнє.
Що видів на тому світі, Тимофій не розказав навіть батюшці на сповіді.
Але мовчазного білого діда з осиковим буком під стіною охочі до балачок зрідка таки зачіпали:
— Вуйку, а скільки ви маєте років?
Тимофій знизував плечима, мовби від здивування, але відповідав так, як ніхто в Тисовій Рівні:
— А ти, дитино, спитай мене, скільки я вже не маю, а те, що маю, то крішка ся лишила. Майже ніц!
А не мав тоді Тимофій Сандуляк уже вісімдесят і п'ять років.
Київ — Розтоки,
травень-серпень 2006 року
Вставайте, мамко…
Одкровення 1947 року
КОРНИЛЬО СТАВ на порозі Шандрової хати пополудні з сірим — як повісмо — лицем. Був підперезаний широким шкіряним паском із вибитою зірочкою на середині. Чомусь без капелюха й звичного військового планшета через плече.
Мав вигляд викраденої, а потім зненацька випущеної з яструбиного дзьоба здобичі.
«СЛАВА ЙСУ!» — сказав Корнильо всім Шандрам, і лиш старший із них, тато Василь, чомусь відповів не до ладу «Воістину воскрес».
Ніхто не подивився на тата й навіть не подивував його відповіді.
Четверо дітей — Варварка, Федусь, Дунусь і Миколайчик, — мама Катерина й дід Іван дивилися на Корниля так, ніби він мав зараз розірвати тут бомбу.
Далі Корнильо сказав «Навіки слава Богу», а потім сказав «Василю…»
Тато подивився на всіх Шандрів разом — і їх винесло з хати, як після розірваної бомби.
— Василю… — ще раз повторив Корнильо й обидва сіли на лавку під жердкою, де сушилися зілля, вінки кукурудзи та часнику й святошна одежа.
Двічі повторене Корнильом «Василю» не віщувало нічого доброго.
Корнильо давно поклав очі на Шандрову Варварку, але за теперішнім законом Варварчині малі роки поки що не дозволяли їм пошлюбитися.
Раніше вони могли взяти церковний шлюб, та відколи сам панотець служить теперішній сатані, а Корнильо став розсильним у сільраді, вони мусили строго дотримуватися закону.