Нація
Шрифт:
Біла, як збиране звечора молоко, Естер, із заломленими в замок худими пальцями, стала на порозі Сандулякової хати. її великі сірі очі були повні відчаю і тамованих сліз. Нагла гризота витончила й без того пісне тіло так, що сукенка з фартухом висіли на ній, як ганчір'я на городньому опудалі. Була простоволоса, без хустки, в гумових калошах на босу ногу, з постарілим разом із нею сірим своїм лейбиком на лівому плечі.
Естер якусь мить мовчки постояла біля дверей і раптом сіла просто на підлогу, як сідають юдеї в час жалоби.
Вражена Марія, що на той час совала порожні баняки під припічком, випустила з рук коцюбу й підбігла до Машталерки.
Вона зводила безсилу жінку
— Тимофі-і-і-і-ю! Чуєте, Тимофію, йдіть скоренько до хати!
Тепер зів'яла Естер сиділа на постелі під стіною й дивилася на Сандуляків, а Сандуляки дивилися на неї.
— Візьміть Хану до себе а хоч би служницею, але врятуйте невинну дитину, — сказала раптово, ніби замахнулася сокирою. І впала перед обома на коліна, тягнучи руки, як для обіймів. — Вона добра. Чиста. І на жидівку не схожа. — Дивилася, немовби пекла очима простір між Марією й Тимофієм. — Вона майже ваша… — плакала й висякалася в поділ сукенки Естер. — У нас нема золота, щоб заплатити вам за таку дитину. А вона нікуди не хоче йти з Тисової Рівні, і ні до кого, крім вас. Я можу заплатити вам лише її чистотою й невинністю. — Естер говорила схлипуючи й знов тягнула руки до Маріїних колін, намагаючись їх обняти. — Ми мусимо їхати звідси… Ми мусимо виривати себе з корінням… Ви знаєте, що робили з жидами в цю войну в Польщі. А як не знаєте всього, то я й розказувати не розкажу… краще не знати… може, тепер у Румунії хочуть з нами зробити те саме… а Хана… вона — як вилушок із лісового горішка. Спасіть її як свою дитину… зо мною вона не спасеться…
…Життя дочасно робило з Тимофія старого діда, хоча йому ще не було й сімдесятки. Він на очах малів і горбився. Говорив мало, так, ніби мав забуття в своїй пам'яті, бо не міг згадати інші слова, крім «робити», «їсти», «спати». Шкандибав, спираючись на бук із трепети, а коли на ніч лишав його під стіною хати, забивав у землю так, ніби вбивав осиковий кіл у груди невидимого упиря.
Марію за кілька років після нетривалої боли грудей віднесли на цвинтар.
Пошлюблений Андрій жив на іншому дальньому куті Тисової Рівні — на Царині, приймаком у своєї жінки Софії.
І тільки Хана-Анна, що з роками дедалі більше ставала схожою на Андрія, робітна, як і її батько, осиротівши ще раз, тепер мовчала так само багато, як і батько.
Поки жила Марія, сусідська дівчина була такою згідливою і совісною, що Сандулячку називала мамою, і бідній жінці, яка не хотіла здогадатися про правду, чи не подавала жодного знаку, що її знає, язик не повертався заборонити приймачці це робити.
По смерті Марії Анна почала ходити до церкви, перед тим вихрестившись у Вижниці. Невдовзі — за згодою Тимофія — переписалася на «Сандуляк», хоча по-батькові залишалася «Естерівна».
У документах сільради Анна значилася Тимофієвою донькою.
…А В СОРОК ВОСЬМОМУ Анна-Хана — наполовину Машталер, наполовину Сандуляк, замість нарешті вже віддатися за котрогось ґаздовитого парубка, з двома дівчатами з Пісків пішла до лісу.
А Тимофій з тої пори впав на коліна.
Прийдуть сусіди провідати свого сусіда,
принесе татові Андрій чи невістка їсти,
а дід — білий, мов лунь,
незмінно стоїть навколішки перед образом Матері Божої й читає беззвучну молитву, лише плямкає старечими губами.
— Що мені люди… Прошу Бога за Анну, — єдиний раз відповів синові на його «Тату, вас візьмуть на сміх люди». А далі не казав більше нічого, лиш цілоденно молився.
Уліті — поза ворітьми, в малюсінькій капличці, що склав своїми ослаблими руками після Маріїної смерті. Взимку — в скупо нагрітій, проте
Андрій перестав ходити до тата після того, як Тимофій погрозливо підняв на сина свого осикового бука:
— Ти! Здоровий бугаю! Ти вівцям у колгозі бубушки рахуєш, а крішка дитини морозить кістки в лісі! Чого так має бути?!
В ті дні Тисовою Рівнею ходили вербувальники, і Андрій, покинувши бездітну Софію й не попрощавшись із батьком, завербувався на шахти в Донбас, жодного разу не подавши звідти звістку про себе.
А Тимофій, говорили між собою люди, дурів на очах. Якось то найняв фіру до Вижниці та й пішов у колишню «Майстерню надгробків Фейґела Когана». Там тепер порядкував майстер Ілля Руснак, котрого ще Коган учив різець у руках тримати, але з буквів своїх юдейських навчив Іллю карбувати в камені лиш одне — «Над усіма коронами — корона доброго імені»; а іншого не вчив, бо казав: «І цих слів буде забагато, як не дадуть їх писати на жидівських могилах, та й не буде для кого писати, як повибивають колись жидів якісь черкеси чи русаки».
Отож Сандуляк, який тепер мало дружив із розумом, замовив у Руснака один великий — камінний — хрест із двома написами: «Тимофій Сандуляк син Василя 1880 — 19…», а нижче — «Анна Сандуляк донька Тимофія 1926 — 19…». Закопав хрест поруч із Маріїною могилою, обгородивши місце на двох майбутніх покійників, і знов упав на коліна перед образами Божими.
…ЯК ЖИЛОСЯ АННІ в криївках та на лісових дорогах, у Тисовій Рівні не знали доти, поки не переказали пошепки люди: «З Бурчелу, з підірваного «стрибками» бункера, привезли в Вижницю, на МҐБ ранену молоду жидівку. Виглядно, що то й не Сандулякова Анна, бо дуже вже спритна була. Як ласиця. Онде скільки років полювали на неї, а не годні були зловити. Але з іншого боку, де ти тут знайдеш іще другу таку тверду жидівку, та ще з Тисової Рівні, коли тут одних жидів вибили до ноги в час, коли за румуном та мадяром зо страху курилася дорога, а москаль іще не зайшов, а тим жидам, що лишилися, — відкрили дорогу в Румунію? Чи на життя, чи на смерть, хтозна? Жменя тих, хто лишився, переважно в Вижниці, причаїлися тихо, як миші за лубом, навіть у себе вдома, не те, щоби по бункерах та криївках пробувати мірятися силою з владою».
А «ранена жидівка» була таки з Тисової Рівні. Декотрі люди знали це точно, бо скрізь є люди, які знають правду.
Тимофій вислухав небезпечну бесіду, мало не на пальцях передану сусідськими — знаючими — людьми, й мовчки зайшов до хати, не забивши, як звично, осикового бука під стіною в землю.
Зранку наступного дня його не було видно ніде.
І вдень також.
Певно, робив свою щоденну роботу: молився за Анну.
Але не показався Тимофій іще почерез ніч навіть до виходку. Сусіди сказали кому треба.
Ті самі знаючі люди переказали невістці Софії й переказали в сільраду. Мало що може бути з дідом… Може, стратився з горя?
…Сухонький, як висохла на сонці бадилина, Тимофій — у довгій білій сорочці, що її гуцули випускають поверх полотняних штанів-портяниць, накритий до половини тіла легким вовняним укривалом, із складеними на грудях, як до смерті, руками, мертво (лише без свічки) лежав на білій подушці, набитій тирсою, в чистій постелі під стіною. Груба воскова свічка, зсукана вдвоє, з гострим запахом прополісу і з сірником коло неї, лежала на відстані руки від ліжка.