Нація
Шрифт:
А через вулицю, під стінами пошти, чорніють три трупи непізнаних хлопців, звезених учора емґебістами разом із хрестом із-під Тарночки. І ходить коло них чи то звірина, чи людина з карабіном, і посвистує, ніби з радості чи з хмелю, не закривши осклілих очей убитих, не засвітивши їм свічечки — так, наче людина з карабіном вроджена вовчицею, а не жінкою, бо не має людина людського серця. Й жалю не має. Й страху перед гріхом.
Нічого цього не має людина з карабіном.
І не видить Бог ні звірини, ні людини.
І не посилає кари ні на того, ні на другого.
І не посилає кари
— Слава Йсу!
— Навіки слава Богу!
…І знов хреститься Фрозина чи то до образу Божої матері в капличці, чи до сплюндрованих рушників під хрестами, чи до трьох ніким не пізнаних, а, може, затаєних гуцулами, чиїхось синів.
І хреститься праворуч неї Їлачиха, в котрої лиш Бог знає, де її Їлак подівся. Ще до войни, ще при Польщі, перейшов на бік до москалів — та й слід за ним загубився.
— Чули'сте, Фрозинко… — не перестаючи хреститися, шепоче Їлачиха. — Звечора забрали всю фамілію Василя Слижукового. Сьогодні мають вивозити. Годованка їх, глуха Василина, пішла в ліс шукати овець, а ті гадали, що вона тікає… Біданка не чує, що їй кажуть вертатися, та й біжить собі під ліс… А той як стрілив — упала насмерть, та ще лицем у шипшину… Най Бог боронить! Ніц нема лиця. І хто її поховає, як Слижуків забирають?!
— А цих хто поховає?! — хрестячись, киває через плече Фрозина. — Не дають уже ховати, пси. Везуть до Косова, ніби то їм щось поможе, якби були впізнані… а там десь кидають у ями — та й уже. По всьому. Так, ніби й не було людини на світі…
МУЧИТЬ ФРОЗИНУ всередині нутра щось таке, ніби там розіклали ватру.
І пече той вогонь день відо дня.
І не дає їй ані дихати, ані спати, ані їсти.
Ходить Фрозина, зігнута вдвоє, то перед сільрадою, то перед конторою, куди викликають одне за одним Слижуків, Петрюків, Тораків, Гулеїв — десять фамілій нарахувала за раз — і так, ніби колють її кольки чи переймають пологи, — не знаходить собі місця.
У тиждень до войни, 15 червня сорок першого, за одну ніч вивезли всіх Штефуряків, Богданів і Пилип'юків. А в селі що не двір — то Богдан, що не третій — то Пилип'юк.
А після того вже які роки минули!
І тепер вичищають, ой вичищають… Самі не розуміючи, що вони роблять. Але все, що не роблять, — собі на голову.
У них бесіда коротка: в тих снідали, в тих вечеряли, а тих не вибили лісові — то треба брати;
ця була колись жінкою, а та — любкою в того, що тепер у боївці. Треба брати.
Ця своїм дітям виплела вовняні панчохи, а прийшли, перебрані в наших ці, що й добре говорити по-нашому не вміють, — та й забрали панчохи.
Є причина: треба вивозити. За пособництво.
Корова переїла конюшини, вдулася, не угледіли, здохла. А корову мали брати до колгоспу. Саботаж.
То тепер беруть до Сибіру коров'ячого господаря.
Беруть… беруть… беруть…
І
Сказала би Фрозина хоч слово комусь лагідне, та що її слово, коли жінки зомлівають від плачу, як услід їм тужить худобина, й господарка ще світиться теплом і маєтком, а завтра маєтки розберуть чужі люди — й піде прахом нажите горбом і мозолями.
Сидить Фрозина під хатою — й чує, що мусить щось робити, бо серце тріскає з муки.
Вона застара, щоб носити в ліс штафетки — повідомлення. А через них молодіж женуть до Сибіру, як у войну німці гнали в Німеччину. Молодіж носить хлопцям у ліс повідомлення, що діється по селах. Але молодіж ще не знає, що назирці за ними повзе гадина.
О, Фрозина вже така стара, що нічого не може, але таки віддала в ліс три сорочки покійного Онуфрія та ще килим, що склала собі до смерті. Хто знає, яка буде її смерть? На тім світі однаково, чи вкриють тебе веретою чи килимом — тепліше не буде, а людям у лісі знадобиться.
Якби мала сина, то знає, де був би тепер, сама би справила, куди йти, а так — не мала нікого. Сама кості гріє на призьбі.
Кості гріє, а в старому нутрі пече вогнем. Руки її не для карабіна. Але й слухати оті плачі — вмлівання коло сільради, що нема на них ради, також не годна.
Уже й на її куті осиротіло три господарки, подивишся — кров із серця капає.
В одній розклала свої бебехи прислана з Донбасу вчителька,
в другій зробили колгоспний склад,
а третя поки що стоїть порожня, лиш на оборі дощі миють перевернену бочку від квашених огірків, а зогнилі огірки ніхто так і не визбирав.
Фрозина потепер чує, як кричить Міця Паленючка не своїми голосами з подвір'я: «А огірки? Огірки з бочки нащо перевертаєте, убійники?! Працю криваву нащо нищите?!»
Це Міця, Маруська Паленюкова, рве голос криком. Жінка, що жила тихо й беззвучно — як ласиця, голосу Маруськи добре не знав навіть її чоловік.
Забрали, іроди, забрали. І чого? Яблуня всохла в Паленюків, то й викорчував її ґазда. Добрий господар горілу смереку не тримає навіть у толоці, де пасеться худоба, не те що всохле дерево серед городу… Ага, то це ти, бандеро, зробив, щоби податок не платити із садовини?!
Треба забирати. Разом із дітьми й жінкою. Щоб іншим була наука.
Фрозина супроти цього зла нічого не може.
Ані ніц.
Отако, як синє за нігтем, — не може нічого.
Але й вогонь в її нутрі безконечний і нещадний.
І поки вона його не вивільнить — не буде їй ні спання, ні снідання.
…РАНО ВОНА ПІШЛА по людях.
їй багато не треба — лиш дванадцять хат.
Ба, вже одинадцять, бо сама Фрозина буде першою, а хто буде другою?
Вона надумала гадку не хитру, але й не шкідливу. Збереться їх дванадцять жінок-удовиць та й наймуть у церкві дванадцять вдовиних службів. Аби Бог відвернув цю чуму з їхнього села, аби змилосердився над людськими й своїми дітьми, й очистив край від страшної пошесті, й зглянувся з неба на рабів своїх стражденних і не захищених.