Нетопир
Шрифт:
— …або поговоримо в дільниці. Дякую, вже чули. Будь ласка, в’яжіть мене. Мій адвокат приїде і забере мене протягом години. А ви дістанете своє за перевищення службових повноважень. Be mу guest! [53]
— Я не зовсім те мав на увазі, — тихо відповів Харрі. — Я думав про невеличкий витік інформації до однієї з недільних газет Сіднея, не надто перебірливих, але охочих до сенсацій. Уявляєте заголовок: «Господар квартири Інґер Холтер (на фото), ексгібіціоніст в об’єктиві поліції».
53
Прошу! (англ.)
— Сто
— Аякже, знаю, Робертсоне, це був незначний злочин, — розуміюче кивнув Харрі. — Такий незначний, що досі про нього не знали навіть сусіди. Тим цікавіше їм буде прочитати газети, чи ж не так? А вже на роботі… А ваші батьки ще читають газети?
Робертсон осів. Так здувається пробитий м’ячик. Харрі зрозумів, що, заговоривши про батьків, наступив на болючу мозолю.
— Безсердечний мерзотник, — хрипко, з мукою в голосі видушив Робертсон. — І де тільки беруть таких? — Пауза. — Що вам потрібно?
— По-перше, де ви були того вечора, коли знайшли тіло Інґер Холтер.
— Я вже говорив, що був удома сам і…
— Розмову закінчено. Сподіваюся, в редакції знайдеться відповідна фотографія.
Харрі встав.
— Добре, добре! Мене не було вдома! — майже вигукнув Робертсон. Він відкинув назад голову і заплющив очі.
Харрі знову сів.
— Коли я був студентом і винаймав квартиру в одному з благополучних кварталів, отак через вулицю від мене жила вдова, — сказав Харрі. — Кожної п’ятниці рівно о сьомій годині вечора вона розсувала штори. Я жив на тому ж поверсі, що й вона, і дуже добре бачив її кімнату. Щоп’ятниці вона завжди запалювала свою величезну люстру. В інші дні тижня вона була просто посивіла вдова в окулярах і в’язаній кофті — таких завжди бачиш у трамваях і чергах до аптеки.
Але в п’ятницю о сьомій починалася вистава, і ти забував про літню даму з кашлем і паличкою. Вона була в шовковому халаті з японськими візерунками і чорних туфлях на високому каблуці. О пів на восьму до неї приходив чоловік. За чверть до восьмої вона скидала халат і залишалася в чорному корсеті. О восьмій вона розстібала корсет і кидалася на подушки дивана. О пів на дев’яту чоловік ішов, штори запиналися — виставу було закінчено.
— Цікаво, — саркастично зауважив Робертсон.
— Цікаво те, що ніхто ніколи не здіймав через це галасу. Ті, хто жив на моєму боці вулиці, звісно, бачили, що відбувається, і багато хто дивився виставу регулярно. Але ніколи її не обговорювали і не заявляли в поліцію, наскільки я пам’ятаю. І ще цікаво, що вистави відбувалися систематично. Спочатку я думав, що все через чоловіка, що саме о цій порі він міг приходити, що він працював, можливо, був одружений і так далі. Але потім я помітив, що чоловік став приходити інший, але час залишився той самий. І тоді до мене дійшло: вона міркувала, як міркує директор телеканалу. Якщо ти привчив публіку до певного часу виходу в ефір, змінювати його не можна. А найголовнішими в її статевому житті були глядачі. Розумієте?
— Розумію, — відповів Робертсон.
— Моє питання буде зайвим, але все ж таки: до чого я розповів усю цю історію? Я здивувався,
Робертсон мовчав.
— Тоді природно буде запитати: чому більше в поліцію не заявляли? Адже з того разу минуло вже майже чотири роки. Все-таки публіці не подобається, коли чоловіки показують дівчаткам свої статеві органи.
— Хто сказав, що там були дівчатка? — похмуро запитав Робертсон. — І хто сказав, що публіці не подобається?
Якби Харрі умів гаразд свистіти, він би зараз свиснув від подиву. Він пригадав двох розсварених чоловіків, яких бачив у цьому парку.
— Так ви робите це перед чоловіками, — сказав він більше для самого себе. — Перед місцевими голубими. Зрозуміло, чому на вас не заявляють. То, значить, є і постійні глядачі?
Робертсон зітнув плечима:
— Вони приходять і йдуть. Але принаймні знають, де і коли мене можна побачити.
— А ті заяви?
— Хтось сторонній випадково проходив мимо. Тепер ми стали обережнішими.
— Значить, якщо не помиляюся, сьогодні я зможу поговорити зі свідками, які підтвердять, що того вечора, коли знайшли Інґер, ви були тут?
Робертсон кивнув.
Вони мовчки сиділи і слухали, як сопе Джозеф.
— Але все одно дещо не сходиться, — сказав Харрі, подумавши. — Я майже про це забув, але тут довідався, що щосереди вашого собаку вигулює і годує сусід.
Мимо повільною ходою пройшли двоє чоловіків і зупинилися на межі плями світла від ліхтаря.
— Тоді я запитав себе: навіщо його годувати, якщо Інґер взяла додому кістки і м’ясні об’їдки з «Олбері»? Спочатку я подумав, що ви про це не домовлялися, їжа була на завтра або щось до того. Але потім згадав, що ваш собака не їсть… принаймні, йому не дають м’яса. Кому ж тоді Інґер несла об’їдки? У барі вона сказала, що бере їх для собаки, навіщо їй було брехати?
— Не знаю, — сказав Робертсон.
Харрі помітив, що він поглядає на годинник. До вистави залишалося не так багато часу.
— І ще, Робертсоне. Що вам відомо про Еванса Вайта?
Робертсон обернувся і поглянув на нього своїми блакитними очима. Харрі здалося, що він бачить у них страх.
— Дуже мало що, — відповів Робертсон.
Харрі здався. Далеко він не просунувся. Всередині у нього палало бажання гонитви: наздогнати і схопити. Але такої нагоди не траплялося. Та ну їх усіх! Незабаром він буде далеко звідси. Проте від цієї думки легше не стало.
— Ви говорили про свідків, — сказав Робертсон. — Я був би вдячний, якби…
— Я не заважатиму вашій виставі, Робертсоне. Тим, хто на неї приходить, вона, мабуть, подобається. — Він глянув на пачку, взяв з неї ще одну сигарету, а решту поклав у кишеню Джозефу. Потім підвівся. — Принаймні, мені вистава вдови подобалась.
В «Олбері», як завжди, веселощі були в розпалі. На всю гучність гриміла пісня Джері Хеллівел «It’s Raining Man», за стійкою на сцені стояли троє хлопчиків, на яких не було нічого, крім довгих боа. Люди веселилися і підспівували. Харрі деякий час спостерігав за шоу, потім попрямував у бар до Бірґіти.