Нетопир
Шрифт:
— Чим можу допомогти, містере Ховлі? — Він говорив швидко і з виразним акцентом — своєю версією мови, як іноземці, які вже деякий час прожили в країні.
— Дякую, що приділили мені ваш дорогоцінний час, містере Томарос. Розумію, у вас тут дуже багато справ, але повірте, я вас надовго не затримаю. Я лише…
— Це добре. Бачте, у мене справді багато справ. Кошторис, знаєте…
— Розумію. У вашій заяві говориться, що увечері, коли пропала Інґер Холтер, ви сиділи і підраховували виручку. З вами хто-небудь
— Якби ви читали мою заяву уважніше, то помітили б, що я був сам. Я завжди сам… — «Аякже», — подумав Харрі, дивлячись на нахабне обличчя Алекса Томароса і на його заслинений рот. — …підраховую виручку. Сам-один. Та якби захотів, обкрав би заклад на сто тисяч баксів, і ніхто б нічого не помітив.
— Тобто з технічної точки зору на момент зникнення міс Холтер алібі у вас немає?
Томарос зняв окуляри:
— З технічної точки зору о другій годині ночі я зателефонував матері і сказав, що скоро повернуся додому.
— З технічної точки зору між закриттям бару о першій і вашим дзвінком о другій могло статися багато чого, містере Томарос. Не те аби я вас у чомусь підозрював…
Томарос не моргаючи дивився на нього.
Харрі перегортав чистий блокнот, вдаючи, ніби щось шукає.
— До речі, навіщо ви телефонували матері? Дещо дивно телефонувати о другій годині ночі, щоб передати подібне повідомлення.
— Моя мати просить, щоб я повідомляв її, де знаходжуся. Поліція з нею вже розмовляла, не розумію, навіщо повторювати все спочатку.
— Ви грек, чи не так?
— Я австралієць і прожив тут двадцять років. Мої батьки приїхали з Греції. Але в матері тепер австралійське громадянство. Ще щось? — Він добре тримав себе в руках.
— Ви виявляли в тій або іншій мірі особисту цікавість до Інґер Холтер. Як ви реагували на те, що вона віддає перевагу іншим чоловікам?
Томарос облизнув пересохлі губи і зібрався вже щось сказати, але стримався. Потім кінчик язика показався знову. Як у маленької змії, подумав Харрі. Бідної чорної змії, яку всі зневажають, вважаючи нешкідливою.
— Ми з міс Холтер збиралися повечеряти разом, якщо вас це цікавить. Але я запрошував не лише її. Можете запитати інших. Наприклад, Кетрін і Бірґіту. Я дуже високо ціную гарні стосунки з підлеглими.
— Підлеглими?
— Ну, з технічної точки зору я…
— Директор бару. Гаразд, директоре, а як вам сподобалося, коли сюди прийшов її хлопець?
Окуляри Томароса запітніли.
— В Інґер були гарні стосунки з багатьма відвідувачами, тож я не знаю, з ким із них вона зустрічалася. Так у неї був хлопець? Молодчина…
Навіть недосвідчений психолог розгледів би невмілу гру Томароса.
— Тобто вам невідомо, з ким вона була в особливо дружніх стосунках, Томаросе?
Той знизав плечима:
— По-перше, з клоуном, але в нього інші інтереси.
— З клоуном?
— Отто
— …для собаки! — вигукнув Харрі.
Томарос підстрибнув у кріслі. Харрі схопився і стукнув кулаком по долоні.
— Он воно що! Вчора Отто в барі отримав мішок. Там були об’їдки для собаки! Тепер я пригадую: у нього ж є собака. Того вечора, коли Інґер збиралася додому, вона сказала Бірґіті, що бере об’їдки для собаки. І ми весь час думали, що це собака господаря будинку. Але його тасманійський диявол — вегетаріанець. Ви знаєте, що це були за об’їдки? Ви знаєте, де живе Рехтнаґель?
— Боже, та звідки ж мені знати? — одночасно здивувався і злякався Томарос.
Він прихилив крісло до книжкової шафи.
— Добре. Слухайте, нікому не кажіть про нашу розмову. Навіть власній мамі. Інакше я повернуся й відірву вам голову. Зрозуміло, містере Бі… містере Томарос?
Алекс Томарос тільки кивнув.
— А тепер мені потрібно від вас зателефонувати.
Вентилятор знову скімлив, але ніхто в кімнаті не звертав уваги на це. Всі дивилися на поставлений Юном слайд: карту Австралії з нанесеними на неї маленькими червоними крапками і датами.
— Ось місця і дати вбивств і зґвалтувань, за якими напевно стоїть той, кого ми шукаємо, — говорив Юн. — Раніше ми намагалися виявити яку-небудь просторово-часову закономірність, але безуспішно. Тепер, здається, Харрі щось відкопав.
Юн наклав на перший слайд другий, із синіми крапками, які практично цілком збігалися з червоними.
— Що це? — нетерпляче запитав Водкінс.
— Це взято із списку маршрутів «Пересувного австралійського парку розваг» і показує, де він перебував у певні числа.
Якщо не брати до уваги стогонів вентилятора, у приміщенні стало зовсім тихо.
— О Боже, та він у нас в руках! — видихнув Леб’є.
— Можливість звичайного збігу — приблизно один до чотирьох мільйонів, — посміхнувся Юн.
— Чекайте-чекайте, а кого конкретно ми шукаємо? — втрутився Водкінс.
— Ми шукаємо цього чоловіка. — Юн уставив третій слайд. Бліде, трохи плюскле обличчя, обережна посмішка і пара сумних очей. — Харрі розповість про нього детальніше.
Харрі звівся.
— Це Отто Рехтнаґель, професійний клоун, 42 роки, останні десять років гастролював з «Пересувним австралійським парком розваг». Поза гастролями живе сам у Сіднеї, дає в місті власні вистави. Особиста справа чиста. За статевими правопорушеннями не притягувався. Відомий як добрий і спокійний, трохи ексцентричний хлопець. Важливо те, що він знав убиту, був завсідником у барі, де вона працювала. Їх зв’язували теплі, дружні стосунки. Очевидно, в ніч убивства Інґер Холтер йшла додому до Отто Рехтнаґеля. З їжою для його собаки.