Інферно
Шрифт:
«Отакої! — подумав Ленґдон. — Оце так Сієнна! Що ж, це принаймні дещо пояснює».
Професор пригадав, що одним із найвідоміших випускників Гарварду був вундеркінд на ім’я Саул Кріпке, який у віці шести років самотужки вивчив іврит, а до дванадцяти років устиг прочитати всі твори Декарта. Ленґдон пригадав також, що недавно читав про одного феноменального хлопця на ім’я Моше Кай Кавалін, котрий в одинадцятирічному віці здобув університетський диплом із середнім балом 4,0 і виборов титул чемпіона Сполучених Штатів у бойових мистецтвах,
Ленґдон узяв іншу газетну вирізку — то була стаття з фотографією Сієнни у віці семи років: «Геніальна дитина демонструє IQ у 208 балів».
Ленґдон навіть не знав, що коефіцієнт розумового розвитку буває настільки високим. У статті йшлося про те, що Сієнна Брукс віртуозно грала на скрипці, мала здатність вивчити іноземну мову впродовж місяця й самотужки займалася анатомією та психологією.
Він глянув на вирізку з медичного журналу: «Майбутнє думки — не всі уми народжуються рівними».
У цій статті було фото Сієнни, десятирічної білявки. Вона стояла біля якогось великого медичного приладу. Стаття містила інтерв’ю з лікарем, котрий пояснив: томографія мозочка Сієнни продемонструвала, що він має фізичні відмінності від мозочків інших людей; у випадку Сієнни ця відмінність полягає в тім, що її мозочок — це дещо більший і більш обтічний за формою орган, здатний обробляти візуально-просторову інформацію в такий спосіб, який більшості людей навіть уявити важко. Лікар пояснив цю фізіологічну перевагу Сієнни незвичайно швидким клітинним зростанням у її мозку, дуже схожим на зростання ракових клітин, однак відмінність полягала в тому, що зростала корисна мозкова тканина, а не смертоносні ракові клітини.
Потім Ленґдон знайшов вирізку з провінційної газети.
Стаття називалася «Прокляття обдарованості».
Цього разу фото не було, але в статті йшлося про молодого генія Сієнну Брукс, яка намагалася ходити до звичайної школи, але зазнавала принижень і глузування з боку інших учнів, бо не вписувалася в їхній колектив. У статті писалося також про самотність, від якої страждають обдаровані молоді люди, чиї соціальні навички відстають від їхнього розумового розвитку, і про той бойкот, якого вони часто зазнають.
Якщо вірити цій статті, Сієнна втекла з дому у восьмирічному віці й виявила достатньо розуму, щоби прожити самотужки непоміченою впродовж десяти днів. Її знайшли в фешенебельному лондонському готелі, де вона, удавши із себе доньку багатого пожильця, поцупила ключа й замовляла доставку харчів і напоїв до номера за його рахунок. Судячи з усього, упродовж того тижня вона примудрилася прочитати тисячу шістсот сторінок знаменитого підручника з анатомії Генрі Грея. Коли представники влади поцікавилися, чому вона читала медичні тексти, дівчинка відповіла, що їй хотілося дізнатися, що не так із її мозком.
Ленґдону стало всім серцем шкода ту маленьку дівчинку. Якою ж самотньою має почуватися дитина,
Ленґдон обережно вклав вирізки до тої самої сторінки й згорнув програмку, несподівано відчувши сум, коли ще раз побачив напис на обкладинці: «Люба, ніколи не забувай, що ти — чудо».
Його погляд зупинився на відомому символі, що прикрашав обкладинку театральної програмки. То була давньогрецька піктограма, яку зображували на більшості театральних програмок у всьому світі, — символ віком дві з половиною тисячі років, що став синонімом драматичного театру.
Le maschere.Маска.
Ленґдон поглянув на традиційні обличчя трагедії й комедії, що дивилися на нього з обкладинки, і раптом відчув у вухах якесь дивне гудіння: наче в його голові натягували дріт і той дріт натужно вібрував. Гострий, мов удар кинджала, біль пронизав його мозок. Образи масок попливли перед його очима. Ленґдон охнув, хапаючи ротом повітря і, обхопивши голову руками, опустився на стілець, що стояв біля стола.
У темряві, що огортала Ленґдона, на нього люто накинулися ті самі видіння — яскраві й контрастні.
Знову срібноволоса жінка з амулетом гукала його з протилежного боку кривавої ріки. Її розпачливі зойки пронизували просякнуте смородом повітря, вони ледь чулися крізь вигуки замордованих та вмирущих, які звивалися в агонії. Людських тіл було стільки, скільки око сягало. Знову Ленґдон побачив ноги з написом R. Людина, закопана по пояс головою донизу, відчайдушно вимахувала ними в повітрі, немов крутила педалі.
— Шукай — і знайдеш! — гукнула жінка Ленґдону. — Час спливає!
Знову Ленґдон відчув нагальну потребу допомогти їй... допомогти кожному.Охоплений відчаєм, він крикнув їй через кривавий потік:
— Хто ти?!
І знову жінка підняла руку й відсунула вуаль, за якою Ленґдону відкрилося те саме надзвичайне обличчя, яке він бачив раніше.
— Я — життя, — відповіла вона.
Раптом у небі над нею вирисувалося гігантське видіння — страхітлива маска з довгим, схожим на дзьоб носом та двома палаючими зеленими очима, які витріщалися на Ленґдона.
— А я... я — смерть, — прогудів голос.
—
розділ 8
Ленґдон різко розплющив очі та глибоко вдихнув. Він і досі сидів за робочим столом Сієнни, обхопивши голову руками. Серце його несамовито калатало.