Інферно
Шрифт:
відчинила холодильник і подала Ленґдону напівпорожню пляшку води «Сан-Пелеґріно». Той вдячно припав до неї, зробивши кілька великих ковтків.
Тим часом «хвостата» лікарка зняла з його руки імпровізований бинт, який змайструвала з рукава твідового піджака, і поклала його на кухонний стіл. Потім пильно оглянула рани. Коли вона тримала його за оголену руку, Ленґдон відчув, як тремтіли її тонкі пальці.
— Житимете, — заявила лікарка Брукс.
Ленґдон відчув за неї тривогу, хоча ще й досі не вповні збагнув те, що з ними щойно трапилося.
—
Вона кивнула, погоджуючись.
— Звісно, що треба. А ще вам треба кинути звертатися до мене «лікарко Брукс», мене звуть Сієнна.
Ленґдон кивнув.
— Дякую. Мене звуть Роберт. — Схоже, той зв’язок, що виник між ними, коли вони обоє тікали від смерті, потребував фундаменту, складеного з їхніх імен. — Ти сказала, що ти британка?
— Так, за народженням.
— Але я не чую англійського акценту.
— От і добре, — відповіла вона. — Я дуже старалася його позбутися.
Ленґдон хотів був спитати чому, але Сієнна кивнула, щоб він йшов за нею. Вона провела його вузьким коридором до маленької похмурої ванної кімнати. У дзеркалі над раковиною Ленґдон побачив своє обличчя вперше, відтоді Як бачив його у вікні шпитальної палати.
Те, що він побачив, не надто йому сподобалося. Його густе волосся скуйовдилося, а очі були червоні й втомлені. Підборіддя вкривала густа щетина.
Сієнна відкрутила кран і спрямувала поранену руку під холодну, як крига, воду. Гострий біль обпалив передпліччя, але Ленґдон, скривившись, тримав руку під водою.
Сієнна витягнула свіжу махрову серветку й побризкала на неї антибактеріальним мийним розчином.
— Може, відвернешся, щоб не бачити?
—Усе нормально. Мені неважко витримати такий...
Сієнна сильно потерла його рану, і пекучий, мов розжарений метал, біль стрільнув у руку. Ленґдон стиснув зуби, щоб не скрикнути на знак протесту.
— Ти ж не хочеш підхопити інфекцію, — сказала вона, шкрябаючи ще сильніше. — До того ж, якщо ти збираєшся розмовляти з владою, тобі слід бути жвавішим, ніж тепер. Ніщо так не збільшує продукування адреналіну, як біль.
Ленґдон тримався аж десять секунд, принаймні йому так здалося, але потім висмикнув руку. Досить! А й дійсно: тепер він почувався дужчим і жвавішим, а біль у руці цілком перекрив біль у голові.
— От і добре, — сказала вона, закручуючи кран і витираючи професорові руку чистим рушником. Потім Сієнна наклала йому на передпліччя невеличку бинтову пов’язку, і, коли вона це робила, Ленґдон мимоволі помітив те, чого не помічав раніше, і те, що він помітив, дуже його засмутило.
Майже сорок років він носив антикварну колекційну модель годинника з Міккі-Маусом, який подарували йому батьки. Усміхнений писок мишеняти і лапки, якими він несамовито розмахував, слугували Ленґдону щоденним нагадуванням про те, що слід частіше всміхатися і сприймати життя менш серйозно.
Мій... наручний... годинник, — сказав професор, затинаючись. — Він зник! — Без нього
Сієнна спантеличено зиркнула на нього, явно заінтригована тим, що його хвилює така начебто тривіальна річ, як годинник.
— Ніякого годинника я не пам’ятаю. Помийся. Я прийду за кілька хвилин, і ми поміркуємо, як тобі допомогти. — Вона обернулася, щоб піти, але на порозі зупинилася й зустрілася з ним поглядом у дзеркалі. — А поки мене не буде, раджу то
бі добряче подумати — чому комусь здумалося тебе вбити. Гадаю, це перше, про що спитають тебе представники влади.
— Стривай, а ти куди?
— Ти ж не збираєшся розмовляти з поліцією майже голяка. Піду пошукаю тобі якусь одіж. Мій сусід приблизно такий самий за розмірами. Його немає вдома, а я годую його кота. Тому він переді мною в боргу.
І з цими словами Сієнна пішла.
Роберт Ленґдон знову глянув у малесеньке дзеркало над раковиною й насилу впізнав індивіда, який на нього звідти дивився. «Комусь треба, щоб я помер». У голові професора знову залунало його малорозбірливе маячливе бурмотіння, яке він почув у шпиталі на диктофоні: «Дуже вибачаюсь. Дуже вибачаюсь».
Він понишпорив упам’яті, шукаючи хоч якийсь спогад, хоча б що-небудь. І не знайшов нічого, окрім порожнечі. Ленґдон знав лише, що він у Флоренції і що куля поранила його в голову.
Коли професор вдивлявся у свої втомлені очі, йому раптом подумалося, що він ось-ось прокинеться вдома у своєму кріслі, стискаючи в одній руці порожній келих для мартіні, а в другій — примірник «Мертвих душ», і вкотре збагне, що джин «Бомбейський сапфір» у жодному разі не можна змішувати з Гоголем в одному коктейлі.
РОЗДІЛ 7
Ленґдон скинув шпитальну сорочку й обмотав талію рушником. Похлюпавши водою в обличчя, він обережно помацав на потилиці шви, які йому наклали у відділенні невідкладної допомоги. Шкіра боліла, та він розгладив скуйовджене волосся над раною, прикривши її. Кофеїнові пігулки вже подіяли, і Ленґдон нарешті відчув, як туман, що огортав його, розвіюється.
«Думай, Роберте. Спробуй пригадати».
Раптом глуха, без вікон ванна нагнала на нього нову хвилю клаустрофобії, і Ленґдон вийшов у залу, інстинктивно рушивши до стовпа світла, що линуло з кінця коридору крізь прочинені двері. Кімната виявилася таким собі імпровізованим кабінетом — із простеньким робочим столом, потертим обертальним стільцем, набором книг на підлозі і, хвала Господу, із вікном.
Ленґдон рушив до денного світла.
Удалині світанкове тосканське сонце от-от мало ніжно торкнутися найвищих точок міста, що прокидалося: вежі Джотіо, Флорентійського абатства та палацу Барджелло. Ленґдон притиснувся лобом до прохолодного скла. Холодне й прозоре березневе повітря посилювало повний спектр сонячного світла, що вже визирало з-понад пагорбів.