Інферно
Шрифт:
Сієнна полегшено зітхнула, і її напружені плечі розслабилися.
— Слава Богу, ви його не з’їли. Бо контактний дерматит призводить до анафілактичного шоку.
І вони вдвох ніяково розсміялися.
— А скажіть, будь ласка, — наважилася спитати Сієнна, — ім’я Бертран Цобріст вам щось каже?
Чоловік закляк на місці з таким виразом, наче щойно зіштовхнувся лицем до лиця з триголовим дияволом.
— Здається, ми щойно знайшли послання від нього, — сказала Сієнна. — І воно вказує на якесь місце у Венеції. Це вам нічого не підказує?
Чоловікові очі несамовито
— Господи Ісусе, аякже! Звісно, що каже! І куди ж те послання вказує?
Сієнна зробила глибокий вдих, готуючись розповісти новоприбулому все про спіральну поему, яку вони з Ленґдо- ном щойно віднайшли на масці, але професор інстинктивно поклав руку їй на передпліччя, зупиняючи. Цей чоловік, безперечно, був схожий на їхнього союзника, але після всього, що трапилося цього дня, інтуїція підказувала Ленґдону, що довіряти не можна нікому. Більше того, йому пригадалася краватка цього чоловіка, і він подумав, а чи це не той самий тип, який молився в церкві Данте, коли вони були там раніше із Сієнною. «А може, він за нами стежив?»
—А як ви нас тут знайшли? — прискіпливо спитав Ленґдон.
Чоловік знову здивувався, що Ленґдон нічого не пам’ятає. .
— Роберте, ти зателефонував мені вчора ввечері і сказав, >що домовився про зустріч із директором музею на ім’я Іґна- ціо Бусоні. А потім зник. І так і не зайшов. Коли я почув, що Іґнаціо Бусоні знайшли мертвим, то стурбувався. Я шукав тебе тут цілий ранок. Я бачив, як метушилася поліція біля Палацо Веккіо і, намагаючись дізнатися, що трапилося, випадково побачив, як ти виповзав із крихітних дверей з... —
І він поглянув на Сієнну, вочевидь, забувши, як її звуть.
— Сієнна, — підказала вона. — Сієнна Брукс.
— Вибач... із Сієнною Брукс. І я почав за вами стежити, сподіваючись дізнатися, що ж ви в біса робите.
— Це вас я бачив у церкві Данте, коли ви молилися?
Так! Я намагався вирахувати, що ж ти в чорта робиш, але не міг! Ти пішов із церкви з таким виглядом, наче виконуєш якесь завдання. Тому я далі стежив за тобою. А коли побачив, як ти добувся до баптистерію, то вирішив, що настав час зустрітися з тобою віч-на-віч. Я підкупив гіда, щоби він дозволив мені побути тут кілька хвилин на самоті.
— Сміливий крок, — зауважив Ленґдон, — якщо ви гадали, що я перебіг на інший бік і став вашим ворогом.
Чоловік похитав головою.
— Внутрішній голос підказував мені, що ти цього не зробиш. Хто — професор Ленґдон?! Та нізащо! Я знав, що має бути якесь інше пояснення. Але амнезія? Це неймовірно. Хто б міг подумати? Я ніколи б не здогадався.
Чоловік із висипом знову нервово почухався.
— Слухайте, мені дали лишень п’ять хвилин. Нам треба вшиватися звідси негайно. Якщо менівдалося знайти вас, то люди, що намагаються вас убити, також знайдуть. Відбувається багато такого, чого ви не розумієте. Нам потрібно добратися до Венеції. Негайно.Уся штука в тім, що треба вислизнути з Флоренції непоміченими. Люди, які захопили доктора Сінскі... ті, що на вас полюють... вони скрізь мають очі. —
Та Ленґдон стояв на своєму, нарешті відчувши, що тепер може дістати відповіді на запитання.
— Хто ті вояки в чорних костюмах? Чому вони намагаються вбити мене?
— Це довга історія, — відповів чоловік. — Я поясню дорогою.
Ленґдон нахмурився, бо йому не зовсім сподобалася така відповідь. Він кивнув Сієнні, відвів її вбік і заговорив приглушеним тоном.
— Ти йому довіряєш? Яка твоя думка?
Сієнна поглянула на Ленґдона: мовляв, треба бути ідіотом, щоби ставити такі запитання.
Яка моя думка? Моя думка така: він працює у Всесвіт - пій організації охорони здоров’я! І немає нікого кращого, щоби знайти відповіді на запитання, які ми поставимо.
— А висип на шкірі?
Сієнна знизала плечима.
— Це саме те, що він каже: важка форма контактного дерматиту.
— А якщо це не те, що він каже? — прошепотів Ленґдон. — Якщо це...дещо інше?
— Дещо інше? — Вона ошелешено поглянула на нього. — Роберте, це не чума, якщо тебе цікавить саме це. Він лікар, заради всього святого. Якби він знав, що хворий на невиліковну хворобу, і знав, що є заразним для оточуючих, то не був би настільки одчайдушним, щоби походжати серед людей, поширюючи хворобу в усьому світі.
— А що, як він ще не здогадався, що в нього чума?
Сієнна стисла губи шнурочком і на мить замислилася.
— Тоді, боюся, нам із тобою хана... а також усім, хто був поблизу.
— Ну ти й умієш утішити!
— Просто намагаюся бути чесною. — Сієнна подала Ленґдону пакет із посмертною маскою. — Можеш сам понести нашого маленького друга.
Коли вони повернулися до лікаря Ферріса, той завершував говорити з кимось по телефону приглушеним тоном.
— Я щойно зателефонував своєму водієві, він зустріне нас надворі перед... — Лікар Ферріс замовк, витріщившись на руки Ленґдона і вперше бачачи мертве обличчя Данте Аліґ’єрі.
— Господи Ісусе! — аж відсахнувся лікар Ферріс. — Що це в біса таке?
— Довга історія, — відповів Ленґдон. — Дорогою поясню.
розділ 60
Редактор із Нью-Йорка Джонас Фаукман прокинувся від дзвінка на лінії домашнього офісу. Він перекотився на інший бік і глянув на годинник: четверта двадцять вісім ранку.
У світі книговидання термінові нічні дзвінки були так само рідкісними, як і несподіваний успіх. Сердитий Фаукман вислизнув із ліжка і поквапився до залу.
— Алло!
Голос на лінії виявився знайомим низьким баритоном.
— Джонасе, слава Богу, ти вдома. Це Роберт. Сподіваюся, що не розбудив тебе.
— Звісно, ти мене розбудив! Зараз четверта ранку, чорт забирай!
— Вибач, я за кордоном.
«А хіба в Гарварді не проходять тему “Часові пояси”?»
— У мене виникли невеликі проблеми, Джонасе, і мені потрібна твоя послуга. — У голосі Ленґдона зазвучали напружені нотки. — Це стосується твоєї корпоративної картки «НетДжетс».