Обитель героїв
Шрифт:
Небо над поруччям і плити під вежею.
Думки билися на вітрі плащем у клітинку.
Досі дзижчала невидима муха.
Анрі прислухалася, вивчила тембр дзижчання, ввійшла в мана-фактуру й подумки вилаялася так, що якби її почув реттійський візник, почервонів би й згорів від сорому. Це сукала лапками й махала крильцями «мушка», яку вігіла підсадила баронові при першій зустрічі. Якимось чином уночі, перевертаючись з боку на бік, Анрі частково розбудила фасцину, поновивши, нехай і в неповному обсязі, заочний зв'язок з бароном.
Даремно, подруго!
Вібрація фасцини могла
Уявивши собі, що Конрад фон Шмуц через неї всю ніч стояв на балконі, розмірковуючи про теорії омфалосів, Анрі з усієї сили замружилась і вилаялася ще раз.
Вона підкорилася невиразному пориву, зміцнила зв'язок, оформила дзижчання «мушки» в зображення. Під склепленими повіками спалахнуло біле світло, чорні хрести перекреслили сяйво, тріщини, розриви… Ага, є. Покої дорожньої клієнтели, у вікна заповзає світанок, і барон, незручно задерши голову, розмовляє з кимось, хто примостився на стелі. У руці квіза – кинджал. Анрі зітхнула з полегшенням: усе гаразд. Бесіда, судячи з виразу обличчя Конрада, протікає в спокійній і дружній обстановці. А решта – кинджал, стеля, надто рання для візитів година – у нашому бурхливому житті трапляється не так рідко, як здається більшості перестрахувальників. Та й допомогти баронові, якщо він потребує допомоги, зараз можна в єдиний спосіб: викликавши підкріплення в особі Просперо Кольрауна.
Уява жваво намалювала появу бойового мага трону в дрімотній клієнтелі. Пожежа, землетрус, грім і блискавка, гості стрибають у вікна, хазяїн непритомний… «Даруйте, що потурбував вас, ваша світлосте… Що? Та Генрієтта Кукіль впала в паніку… Розумію: істеричка, нервова дамочка! Смикається, де треба й де не треба…»
Вгамувавши вібрації фасцини, Анрі вирішила поспати ще трішки.
їй приснилася комірка з трьома бабусями. На стелі комірки сидів Конрад фон Шмуц, позіхаючи. Кинджалом він колупав тиньк; із черевця барона соталася чорно-біла кручена ниточка.
Нитка деренчала знайомими голосками янголів:
І тінь за хазяїном містом біжить,
По імені кличе: «Агов! Стережись!»
* * *
– У-лю-лю! – летів над полями глузливий бойовий клич.
Шестеро гнали одного.
Конрад фон Шмуц мимохіть замилувався картиною погоні. Ось вона, боротьба двох найчистіших, незмішаних начал у первісному вигляді! Чорний, як ніч, горбань, викрадач святині, конокрад і володар скреготу зубовного, намагається втекти від справедливої розплати в особі загону ідеалістів-добровольців. Просто хоч клич народного естета-символіста Базиліо Умбоні писати для «Притулку Героїв» чергову батальну картину. Якби ще в лицарів Зорі Ранкової всі коні виявилися білими! Але тут молодь недогледіла, пустила все на самоплив. Зате з плащами повний ажур: від світло-кремового до сніжно-іскристого.
Плащі красиво розвівалися на вітрі, закриваючи огляд тим, хто скакав позаду.
Вершник, схожий на Жаднюгу Вугляра,
Ми тим заздрісникам язички повкорочуємо…
Поруч пролунали оплески: це містрис Форзац дала оцінку тому, що відбувається. З боку холоднокровної, як віверна, містрис такий прояв почуттів був порівнянний з чудом. Зате гучний регіт Коша Малого був цілком звичайним явищем.
– Ату його!
Одинокий зловмисник на скаку повернув голову, побачив на пагорбі знайомий фургон і аплодуючих вершників, зрозумів, що захисту від колишніх попутників йому годі сподіватися, хоч на клапті розірвись – і погнав вороного до Чуми. Порівнявшись із купою валунів, горбань звернув у бік Чуриха, із трьох зол вибравши те, яке йому в цей момент здавалося найменшим…
І тут перехрестя не забарилося виправдати свою лиховісну назву.
Молода дама на гнідому коні манірно змахнула рукою, струсивши з долоні краплю металу, що зблиснула на сонці. Жеребець Рене заіржав, здійнявся дибки й завалився на бік, притиснувши ногу вершника. Немов коник-стрибунець, приколений шпилькою, вороний відчайдушно смикався на дорозі, марно намагаючись встати і не даючи вибратися Кугуту, що опинився у пастці.
– Наздогнали? Топчуть?! – перепитувала з фургона Аглая Вертенна.
– Збили зубаря! Шкода, коняку скалічили…
Погоня завершилася. Шестикратна перевага добра вступила у вирішальну фазу перемоги над злом. Настав час спускатися й закінчувати дитячі ігри. Зараз морок буде скинуто в пітьму – сумнівний каламбур розвеселив барона, – світло засяє над землею, торжествуючи, а слідом, як у повчальному мораліте, на сцену вийде Всевидющий Приказ ex machine, заарештовуючи радісне добро.
Гладь Тітікурамби іскрилася сухозлотицею, насолоджуючись останнім теплом пізньої осені. По розплавленому металу озера ліниво снували рибальські човни. Сонячні зблиски грали на кінцях вудлищ, перетворюючи мирні рибальські снасті на бойові піки, а самих рибалок – у ще одне воїнство, що чекає сигналу сурми. Бо ніхто не повинен залишатися осторонь під час великої битви двох начал! І ми не залишимося. Кош сестричці вуха з корінням повідкручує; граф зачитає нотацію блудному онукові, згадавши знатних предків, що перевернуться в домовинах, поіменно, а сам барон…
Внизу чудова шістка притримала коней, кроком під'їжджаючи до Рене. Добро розтягло задоволення. Пульпідору вдалося нарешті звільнити ногу – зацьковано озираючись на ходу, він закульгав геть із упертістю серійного самогубці: мотузка обірвалася, з глибини виплив, від отрути проблювався… Він боровся до останнього, не бажаючи віддавати Омфалос ні чорним, ані білим, ні Всевидющому Приказу, ні Тихому Трибуналу. Один зі світлих лицарів щось крикнув втікачеві, весело помахавши рукою: не поспішай, мовляв, далеко не втечеш!