Обитель героїв
Шрифт:
Добро завжди перемагає Зло!
Лише одна темна хмарина затьмарювала веселковий настрій барона. Якого, даруйте, дідька загін юних лобурів погнався за горбанем?! Дуалістична боротьба чистих начал зобов'язує атакувати будь-кого, одягненого в чорне? Цілком можливо, але – тільки на території Майорату! Чи в наших ідеалістів проблеми не лише з головою, а й з географією? Чи молодим людям відомо, що Пуп Землі знаходиться в пульпідора?!
Звідки?!
Усвідомивши марність втечі, Рене Кугут зупинився: гордій-ворон не бажав виглядати смішним у очах зграї орлів-гонителів. У руках його виникла знайома шестопера. Ретрактор спалахнув блискавкою,
Але тут Чума ще разок виправдала лиху репутацію.
Купа валунів за спинами квесторів ожила, ворухнулася, немов велетенські пташенята-зозулята раптом надумали вилупитися з яєць. Кам'яна шкаралупа тріснула, зазміїлася розломами, оголюючи хисткі контури тіл: чудовиська? Демони? На божевільних яйцях, як на помах чарівної палички, виникли постаті вершників: чорні, чорні, чорні…
Жвалами Нефаса Єхидного блиснули клинки, вилітаючи з піхов.
Сім осідланих валунів гірською лавиною ринули на лицарів Ранкової Зорі.
* * *
Встала вона пізно.
Ніжачись у постелі, гідній королеви, і перебуваючи в трохи легковажному настрої, вігіла спробувала полічити дні, коли їй вдавалося виспатися без перешкод, і не без жалю виявила: для підрахунку цілком вистачає пальців на двох руках. Будив тато Кукіль, вередливий з похмілля, будив кашель тітоньки Есфірі, рано починалися ранкові лекції в Універмазі, кликала сурма незакінченого дисертата, дзенькав у вусі дзвіночок служби, Месроп слав виклик коли ще й на світ не благословлялося, трибунальні справи виганяли на вулицю у світанкову вогкість…
О, подруго, поза сумнівом, перелік цих блаженних днів заснути знову не допоможе! – на відміну від підрахунку зграй грифонів і легіонів сарани, що медикуси рекомендують при безсонні.
Ще раз переконавшись у перевагах Чуриха і в тому, що лише некроманти вміють по-справжньому любити життя, Анрі залишила ложе. Накинувши поверх нічної сорочки халат, люб'язно наданий гросмейстером – не Фросин, з півнями, а новий, з найтоншого, світло-лілового шовку, гаптованого гладдю, – вона визирнула з дверей спальні. У коридорчику, застигши соляним стовпом, очікувала худенька дрейгуриця. Поруч зі служницею, цілковито перегородивши прохід, стояла величезна балія, де важко колихалася темна вода. Колір води і колихання, наче в нерухомій балії хтось вовтузився на дні, збентежили Анрі, але вона не виказала цього.
Якби грос замислив замах на небезпечну гостю, він міг би це зробити сто разів і куди менш екстравагантним способом. Хоча, судячи з вдачі Фросі, балія з голодною каракатицею-вігілоїдкою цілком у його стилі.
– Великий живий товариш бажає умитися? – привітно запитала дрейгуриця, не змінюючи пози. Наготу піднятої приховувала пов'язка з китицями на стегнах, звичайна для чурихської обслуги. Мабуть, раніше, в епоху домогильного існування, поєднання тонкої талії і чималого бюста в красуні доводило до шалу юрби сластолюбців. Та й зараз, якби поруч опинився чарівник з некро… З деякими нахилами…
Невідомо, кого б із двох присутніх тут милих дам він обрав.
– Товариш дуже сильно бажає, – відповіла Анрі, строго-настрого заборонивши собі фривольність думок. Позначалися флюїди замку з трьома вежами. І взагалі, вона завжди заздрила повногрудим.
Легко піднявши вантаж, від якого заробив би грижу й портовий амбал, дрейгуриця внесла балію в спальню, а по цьому знову
По спальні поширився чудовий аромат лілій і асфоделей.
Подумки вибачившись перед гросмейстером за докори, Анрі скинула халат, сорочку і занурилась у балію, постогнуючи від насолоди. Бульбашки солодко поколювали шкіру, вода звивалася в джгути, масажуючи плечі й поперек. «Вранці рано, на світанні, умиваються телята, ведмежата, драконята…» Муркочучи дитячу пісеньку, що її обожнювала наспівувати тітонька Есфірь, привчаючи юну компаньйонку до охайності, вігіла згадувала, як вдавала перелякану, репетуючи нібито від жаху, коли в пісеньці з'являвся страхітний демон Дирдомий, великий любитель білувати нечупар і замазур…
– Котра година? – запитала вона в дрейгуриці.
– Малі неживі товариші часу не помічають, – зі звичайною привітністю відгукнулась та.
– Тоді принеси мою сумочку. Он там, на книжковому пюпітрі.
Уже підійшовши до пюпітра, дрейгуриця, ніби мім, що пародіює гвардійця на плацу, продовжила робити крок за кроком, залишаючись на місці й далі. На її обличчі не здригнувся жоден м'яз, губи, як і досі, складалися в посмішку, груди приємно колихалася. Але до пюпітра вона не наблизилася ні на п'ядь.
– Ну чого ж ти?!
– Малий неживий товариш іде.
– У якому сенсі?
– У зазначеному великим живим товаришем. Дякую за увагу.
Анрі мало не повідомила малій неживій товаришці, що вона думає про дрейгурів у цілому і про грудасту ідіотку зокрема. Але вчасно зметикувала, в чому річ. На службовій конекс-пудрениці лежав ряд заклять, накладених найкращими карменторами «двох Т»: анхуесцем Хосе Лісаррабенгоа та Гарсіа Кривим, геніями рунного частоколу. Закляття «обхідних стежок», розташоване у третьому зовнішньому пучку, не дозволяло мерцеві, повсталому чи піднятому, без особливого дозволу доторкнутися до артефакту трибуналу: навіть схованого в сумці, скриньці або навіть якби його проковтнула велика рогата худоба. Навіть найкращі наміри живого трупа мостили йому дорогу скатеркою-самокруткою, поки він не повертав назад або не втрачав решту сил, падаючи поблизу недоступної мети.
Виконавши блокуючі паси, Анрі замкнула третій пучок на себе.
– Малий неживий товариш іде, – повторила дрейгуриця, зробила вирішальний крок, взяла сумочку й віднесла вігілі. – Малий неживий товариш виконав наказ із честю. Малий неживий товариш пишається собою. Дякую…
– Так-так, я знаю. Дякую за увагу.
– …За увагу.
На покришці пудрениці, підкорюючись наказові, проступив диск сонця із двома променями, що проростали з його центру. Промені задумливо тріпотіли, намацуючи вірне положення. Судячи з цього тріпотіння, полудень минув приблизно півтори години тому. «Добряче подрімала!» – вкотре втішилася вігіла й раптом зрозуміла, що бентежило її під час купання.