Обитель героїв
Шрифт:
Але було запізно.
– Доброго дня, ваша світлосте! Як ми раді вас бачити! – сам того не знаючи, стряпчий повторив улюблене вітання прокуратора Цимбала. – Пані, дозвольте відрекомендувати вам барона фон Шмуца, рідного дядька квестора Германа…
– Фон Шмуц? – пані ледь повела бровою.
– …обер-квізитора першого рангу! Слідство у справі, відомій нам усім, доручено саме йому! І я запевняю, що немає більш гідної людини! Ваша світлосте, дозвольте представити вам містрис Марію Форзац, матір нашого незабутнього Кристофера Форзаца, який трагічно
З тактовністю пан Терц таки не дружив.
Але барона зацікавило інше. Містрис? Чарівниця? Таке звертання – рідкісне, але цілком загальноприйняте – вживалося стосовно майстринь Високої Науки. Не вульгарних відьом, а освічених, з дипломами, науковими працями, здебільшого з дисертатами, котрі з якоїсь причини приховують справжній рівень і кваліфікацію. Гаразд, доручимо Генрієтті розібратися.
А тим часом відзначимо, що родичі квесторів продовжують збиратися в «Притулку…»
Залишилося ще двоє.
Барон галантно вклонився пані, та відповіла легким кивком. Пес підняв голову, схожу на диню, і широко позіхнув, висолопивши чорно-синій язик. Паща собаки нагадувала пащу «водяного жеребця», але жовті, ледь загнуті назад ікла свідчили аж ніяк не про рослинну дієту. У крихітних очицях жевріла нелюбов до людства в цілому і до співробітників Всевидющого Приказу зокрема.
– Лю, прошу тебе, без ексцесів…
Пес скосив криваве око на хазяйку, на барона – і демонстративно заснув знову. Хріп собацюра голосніше за п'яничку-м'ясника, коли той спить удома після гулянки в шинку. У повітрі зависла напружена пауза, якою не забарився скористатися пройдисвіт-стряпчий.
– А я тут, ваша світлосте, бажаючи відволікти панство від смутних думок, почав розповідати одну історію. Послухайте й ви. Це сталося майже місяць тому, і повідав мені про випадок мій колега, стряпчий Тлумач. Втім, це справи не стосується. Отже…
«Чому вони його терплять?» – мляво дивувався Конрад, зручніше влаштовуючись у кріслі. Бронзова табличка на підлокітті стверджувала, що крісло обтягнуте шкірою справжньої реліктової лібітинії. Всупереч здоровому глузду й даним історичних хронік, які хором запевняли: останні лібітинії пожерли одне одного ще в Еру Мильних Бульбашок. Якби жахливий хижак дожив до наших днів, шкіра тварини коштувала б цілого спадку. «Ну гаразд, граф і дама-чарівниця. Припустимо, їм делікатність не дозволяє виставити Терца геть. А баба чому його терпить? І головне, чому терплю я?!»
– …королівський скороход Йован Сенянин. Смерком заточився на вибоїні, впав і звихнув щиколотку! Не інакше, зурочили… А проте, пані та панове! Скороход з вивихнутою ногою зумів доставити любовне послання його величності за призначенням, точнісінько вдосвіта, в будинок фаворитки Юлії Марабу. І за тиждень благополучно брав участь у Меморіальному забігу, де взяв золотий кубок! А все чому, запитаєте ви? Тому, що тінь у Йована була шестинога! Як міфічний кінь Ґедзь, що з'являється на виклик Вічного Мандрівця! Не на добро це все, скажу я вам. Ждіть біди і світотрясіння.
Пес Марії Форзац виразно чхнув.
– Даруйте, що перебиваю, – Конрад був вдячний собаці за втручання. – Я хотів би звернутися до присутніх з проханням надати допомогу слідству. У готелі залишилися особисті речі квесторів. Ключі від кімнат, де вони зберігаються, – у мене. Сподіваюся, ви погодитеся піти зі мною на Білу половину й уважно оглянути майно своїх родичів?
– На 'кого чорта? – сварливо поцікавилась карга, ворушачи пальцями.
– Чи не пропало що примітне? Чи немає чого незвичайного, що впадало б у вічі? – барон мало не бовкнув «у око», маючи на увазі каліцтво Аглаї Вертенни та пам'ятний метод малефіка Андреа Мускулюса. – Графе, прошу вас!
– Звичайно, бароне! Впевнений, пані не заперечують…
Сніг коридорів і кімнат на Білій половині пригнічував не менше, ніж смола та вугілля – на Чорній. Ліжка, здавалося, накрили поховальними саванами. На тлі одноманітної та всюдисущої білизни не лише пожитки квесторів, а й люди, що прийшли їх оглянути, виглядали недоречно. А пес Марії Форзац, складчастий, немов йому в гардеробі помилково видали шкуру сфінкса, – особливо.
Раніше Конрад не відчував цього повною мірою.
– Не заважатиму вам. Побудьте в кімнатах ваших рідних півгодини. Потім обговоримо, чи є щось дивне, якась невідповідність.
Це була гарна ідея. Барона з самого початку щось бентежило в речах квесторів – але він ніяк не міг збагнути, що саме. Можливо, родичі зуміють підказати відповідь. А навіть якщо не зуміють… Конрад мав намір з користю витратити ці півгодини. Ідея формально відсторонити його від справи, щоб обер-квізитор, як приватна особа і товариш по нещастю, міг легше ввійти в довіру до родичів загиблих, мала одну-єдину ваду.
Злощасні листи.
Конрадові і його високим заступникам конче потрібно знати їхній зміст. Але не звернешся ж у лоб: «Люб'язний графе, дозвольте глянути на отриманий вами лист?» А Рівердейл у відповідь: «Даруйте, дорогий бароне! Адже ви одержали такий самісінький! Чи не одержали?» Правда миттєво зведе нанівець усі переваги «приватної особи й товариша по нещастю». Граф – людина наївна, довірлива, а проте… «Ах, ви не одержали листа? Виходить, таємничий доброзичливець не хотів вашої присутності тут? Не вважав, виходить, за потрібне… То з якого дива нам ділитися з вами?»
Заявити чесно і прямо, що лист, швидше за все, надійшов Хальдріґу, батькові Германа? Провальний хід. Ці люди із братиком Хальдріґом не знайомі. І спишуть будь-які пояснення на банальну ворожнечу двох братів, таку часту не лише в баладах, а й у житті. Якби їм довелося обирати між далеким Хальдріґом з листом і близьким Конрадом без листа…
Барон тверезо дивився на речі, не перебільшуючи симпатію всіх без винятку станів до співробітників Всевидющого Приказу. Рано чи пізно виникне ситуація, коли з'ясується: обер-квізитор – не білий лицар, а «біла ворона».