Острови Халдеї

Джонс Діана Вінн

Ми побачили пір’я одночасно. Воно лежало на підлозі перед нами: одна з зелених пір’їнок Грін Гріта лежала назовні за здоровенними дерев’яними дверми.

– Мабуть, їх усіх здуло сюди, через ці двері, - пропихтів Ого.

Думаю, я очікувала знайти їх усіх там, за дверима, у іншій великій кімнаті, чи навіть у підземеллі. Натомість, ми виявили, що опинилися у гарному маленькому мощеному дворику, оточеному білими стінами палацу. На нього виходило декілька вікон на горі, але вони були щільно зачинені віконницями. У центрі був видовжений прямокутник із водою, що дзюрчала, у кожному куті були розміщені кипариси, як темні олівці. У дальньому кінці був свого роду фонтан - високий скульптурний кам’яний блок – який живив каскад води, що дзюрчала миролюбно.

Там

було настільки несподівано спокійно, а ми були настільки захекані та налякані та вкриті кондитерськими наповнювачами, що я почувалася наче порушник у сакральному місці. Думаю, Ого почувався так само, бо повернувся, щоб іти геть. Тоді я помітила смугу сонячного світла на поверхні.

– Благословення! – видихнула я. – Тут інші Грін Грітові пір’я. – Сонце освітило їх, плаваючих та гойдаючихся, на тому місці, з якого починала падати вода.

Ми побігли до того місця де починала текти вода та подивилися на пір’я, що гойдалося майже під водограєм, який височів над нами – чудове переплетіння гнучких, рухливих істот. Вище нагорі, були гігантські морські коники, що підтримували фігури: пташки, дракона, великого кота та крилатого бика – чотирьох хранителів нашого світу. Вода виливалася униз з отвору у роті величезної рибини, яку вони усі тримали. Але пір’я, що падало майже униз на глибину, взагалі не було забризкане бризками, що було дивним.

– Що тут відбувається? – запитав Ого. Я не знала. Ми обійшли фонтан ззаду, ніби там могла бути відповідь. Але там відповіді не було і ми прослідкували назад. Тепер я починала дуже хвилюватися за Тітоньку Бек і мого батька та за всіх інших. Я також була нещасна, бо починала думати, що ми можемо ніколи не знайти їх.

Тиск на задню частину моїх ніг та жилаве крутіння біля моїх колін одразу ж підбадьорило мене.

– О, Плаг-Аглі! – закричала я. – Я думала той жахливий вітер добрався до тебе! – Пульсуюче, муркочуче муркотіння, “ще чого!” свого роду плювок, замість відповіді. І раптом я стала почуватися значно безпечніше. – Здається, він хоче щоби ми хлюпнулися, - сказала я Ого, коли Плаг-Аглі легесенько підштовхнув мене до краю води.

Ого стрибнув усередину та допоміг мені спуститися. Вода лише покривала його щиколотки, але мені була по гомілки. Ми побрели до пір’я і Ого встромив його до свого пояса. Тепер їх у нього було чотири. Але що ми повинні робити далі? Це була загадка. Ми подивилися назад вздовж води, що дзюрчала.

– Їх не могло усіх занести сюди, - сказав Ого.
– Тоді б тут залишилося більше їхніх слідів. – Він посміхнувся. – Як фруктове желе, що розмазане по твоєму платтю, ззаду.

Як він міг сміятися, коли ми були у такій халепі, що скоряла мене. Я майже нагадала йому, що Регент вб’є його, якщо дізнається, що він тут. Натомість, я сердито сказала, що йому слід засунути його велику кондитерську голову під водограй.

– Тьху! – сказав він, коли помацав своє волосся, та послухався мене.

– Ш-ш! – сказала я йому, коли він заорав від крижаного холоду.

Він докірливо подивився на велику рибину.

– Вам не здається, що лосось Вашого розміру міг би зробити нам ласку, підігрівши воду.

– Звідки ти знаєш, що це лосось? – запитала я, але насправді не хотіла чути відповідь, тому що те, що він сказав, смикнуло щось на задвірках моєї пам’яті і змусило подумати про пір’я з зовсім іншого боку. А що, як вони впали не випадково? Міг Грін Гріт залишити їх навмисно? Я дивилася як вода падає каскадами з рота рибини, ніби маленький водопад. – Гадаю, ці пір’я є напрямками, - сказала я.- Грін Гріт вказує нам шлях.

Ого витріщився на мене.

– Шлях до чого?

– Звідки я знаю? – зітхнула я. – Я лише Мудра Жінка – що навчається. Але я збираюся вибратися на водопад. Підсади мене. – І він допоміг мені видертися на зайця, що біг.

Шлях нагору був слизьким – висота була розміром зо три Ого. Фонтан, можливо виглядавгарним, але усе було вкрите товстим шаром слизу, що утворився

від води. Це було трохи схоже на сходження по горі з жаб’ячої ікри. Вода весь час ляпала по верхів’ю моєї голови, але припускаю, що вона змила фруктове желе. Я підтягувалася нагору за допомогою кам’яних хвостів та грив, ратиць та оленячих рогів. На горі я обвила рукою котячу шию та подивилася навкруги. Не було нічого окрім іншого куту зору на те саме. Що я робила нагорі, наскрізь промокла і нічого не вимальовувалося?

Я подивилася у обличчя коту і – я більше не знаю чи це правда – я могла поклястися, що Сонце спалахнуло у його вологих, кам’яних очах і перетворило їх у точнісінько зелено-блакитні очі Плаг-Аглі, і вони обернулися, щоб зазирнути позаду мене, у великий рот рибини. За водою, що текла гладенько, наче атлас, понад її губами, були сходи, що йшли униз у темряву.

Я помахала Ого та жестом вказала на рибину, щоб показати йому, що я роблю, тоді я вповзла у рот. Я могла стояти майже у повний зріст. Вода, що забиралася через край, займала там майже весь простір. Я повинна була стискатися повз неї, по вузькому слизькому простору. Я просувалася повільно: було дуже легко перехилитися разом із водою через край. Пробравшись повз, спускатися униз сходами стало легко. Вони йшли за спіраллю униз та униз та униз. Я повинна була бути набагато глибше ніж висота фонтана, але я могла бачити шлях досить ясно у сіруватій темряві. Це повинно було бути попередженням. Що за світло могло бути тут, так глибоко унизу?

Тоді така сильна, наполеглива туга за Скарром та домом прокотилася по мені, що я мала зупинитися на хвильку і опертися о холодні стіни. Я могла відчувати запах моря: солоний, водоростяно-молюсковий різкий запах моря, яке ніколи не було занадто далеко, де б ти не знаходився на Скаррі. Я стряхнулася, щоб звільнитися від туги за домівкою і пішла униз. Я, мабуть, не могла відчувати запах моря так глибоко всередині острова.

Зовсім скоро після цього, сходи закінчилися. Світло прояснилося так швидко, що я осліпла на хвилину і могла ледве бачити кімнату, схожу на печеру, в якій я знаходилася, або чоловіка, що сидів посередині. Якусь божевільну мить я думала, що то був Ого. Щось у його обличчі було схожим на Огове. Але потім я побачила, що він був значно старший за Ого і, ще гірший, я бачила його дивну, пульсуючу ауру, що була схожа на ореол отрути. Він мені щось нагадував. Медузу? Ні. Він був як губка – шукаюча, досліджуюча губка – що всмоктує усе що їй потрібно.

– Здрастуй, - сказав він м’яким голосом, що міг задушити ваші надії.

Але вже не на нього я дивилась. На скелястій підлозі біля нього лежало малесеньке телятко, настільки жорстко зв’язане та пов’язане у пучки, що мені важко було навіть виявити, як воно виглядає. Широкі, гірчичного кольору стрічки з водоростей стелилися поперек його виснаженої спини, але, все ж таки були видимі, крізь сплетіння темної магії, що прив’язувала теля до підлоги, його маленькі сині крила.

Воно дивилося на мене, і я могла бачити у його очах жагу до смерті. Я подумала: Будь-ласка, ти не повинен цього робити. Тоді я побачила щось навіть жахливіше у цьому погляді. Телятко знало, що наскільки б воно не страждало, воно не моглопомерти, і я здогадалася, що це крихітне безпомічне створіння було Великим Хранителем Сходу, синьокрилим биком. Як він опинився у такому стані?

Тепер чоловік посміхався. Він був одягнений у чудові пурпурові шати та на кожному пальці рук мав по діамантовому персню. Щодо його шиї, на ній було навішано достатньо золота, щоб викликати заздрість у Іварового брата, Донала.

– Дивіться, що заніс сюди вітер, - сказав він, так само м’яко, і я зрозуміла, що це він надсилав вітер, щоб вбити нас. Нудотна енергія, що просочувалася з його смокчучої присутності лякала мене. Він був могутній. У мене була підозра, що вітер, якого він начаклував, був лише дитячою забавкою для нього. Я ніколи в своєму житті не зустрічала настільки могутнього чаклуна.