Острови Халдеї
Шрифт:
– Там поле, - сказав Фінн. – Там ніхто не пораниться.
Із полем ми промахнулися. Ми бухнулися на дорогу із могутнім шкребінням та вуууш, коли гаряче повітря залишило шовк та згоріла клаптикова штукенція гепнулася, наполовину, поперек нас.
Наступної миті нас оточили люди.
– Вбийте їх! – кричали вони. – Вбийте їх! Вони встановили цей проклятий бар’єр!
Народ Логри вищий, ніж я звикла, та світліший, і ще у них дивний акцент. Весь натовп високих, худих, обірваний жінок тягнув повітряну кулю із вереском. Це дало мені мить, щоб розібратися, що вони кричать:
– Це шовк! Це справжній шовк! Що за марнотратство хорошого одягу!
Чоловіки, які також були обірвані і були ще вищі, розгойдували човен, у якому ми сиділи, намагаючись вивалити на, але закляття для подорожі весь час тягнуло нас назад та не давало їм досягнути мети. Івар витягнув свого меча та кричав:
– Не наближайтеся! Відійдіть назад! Першому, хто торкнеться до нас, переріжу горлянку! – Грін Гріт плескав крилами та верещав. Різ та Ого повитягали свої ножі, а Плаг-Аглі ставав на дибки, відхаркуючись. Тому люди вагалися, чи варто нас хапати, але я знала, що це лише питання часу, допоки хтось досить хоробрий не вилізе на борт. Тоді ми завалимося.
“Якими ж дурнями ми були!”, думала я. Жоден з нас не розробив бодай якогось плану, що робити, коли ми опинимося тут. Таке враження, ніби ми усі думали, що просто добратися до Логри буде достатньо.
Тут, хтось схопив Тітоньку Бек, так як вона сиділа попереду. Я перебралася туди, скрикуючи:
– Не смій! – рокочучим голосом, я і не знала, що у мене такий є. Особа поспішно відпустила.
Але це сталося не через мій голос.
Наближалися вершники, оточуючи натовп. У них були напоготові мечі, довші та ширші за Іваровий, і вони били пласкою частиною по людях.
Один з них викрикував гучним, офіційним голосом:
– Відійдіть! Залиште в’язнів нам! – вони усі були одягнені у щось схоже на уніформу – солдати, припустила я.
– Ми врятовані? – сказав Івар.
– Сумніваюся у цьому, - сказав Різ, але Івар все одно вклав меч у ножні.
Ми точно були в’язнями. Солдати не розмовляли із нами, окрім:
– Не рухайтеся, жоден з вас. – Деякі з них відрізали обгорілу клаптикову штукенцію від човна. Інші притягли ще коней – скоріше старих, кістлявих коней, що мабуть належали обірваним людям, судячи з їх криків протесту - та причепили весь їх ряд до човна. Тоді хтось ляснув батогом і нас відбуксовував похмурий натовп вершників. Ми могли лише дивитися один на одного та знизувати плечима.
Харандед був ледь за милю. У нього не було стін. Будинки просто
Зараз, ми опинилися на широкій вулиці, що вела нагору. На кожній її стороні були статуї, здебільшого дуже великі, це були чоловіки та жінки у шатах, що струменилися.
– Що за дуже хвальковита дорога, - прошепотіла я Ого. – Хто всі ці статуї?
– Королі, королеви, чаклуни – можливо деякі – боги, - відповів Ого. – Я думаюїї назва Королівський Проспект.
Мабуть він був правий, оскільки вулиця вела прямо до білих стін палацу, де були великі ворота. Ще більше чоловіків в уніформах чекали на нас там. Керівник вершників звернувся до вдягненого у Золотого-пальто:
– Шпигуни із літаючої машини, пане.
– Добре, - сказало Золоте-пальто. І він мовив одному з своїх солдат, - Йди перекажи магістрату. Він вже мав прокинутися.
Солдат сказав:
– Так пане, - і бігцем вибрався за ворота.
Я зрозуміла, коли нас відбуксирували крізь ворота у квадратний двір, що вони змогли помітити нас у повітрі за багато миль, і були готові зустріти нас.
Ворота із брязкотом зачинилися за нами і люди нижчого рангу поспішили, щоб забрати коней. Вони також хотіли забрати і Грін Гріта, але Фінн закричав:
– Ні, ні, це Хранитель Заходу! Він залишається зі мною! – в той час як Грін Гріт літав та верещав, лякаючи їх усіх. Тоді вони залишили його у спокої, і він знову сів на плече Фінна. Плаг-Аглі був невидимий. Я зрозуміла, що він зник одразу як прибули вершники. І звичайно, ніхто не бачив Блодред, яка ховалася у рукаві Різа. Тож, всі ми, десятеро, були разом, коли нас змусили вибратися з човна та промарширувати у великий білий будинок попереду.
Тітонька Бек накликала собі певну неприємність. Спочатку, вона не бажала вилазити з човна і, коли вони намагалися виштовхнути її, вона закричала:
– Заберіть від мене свої руки! Як ви смієте торкатися Мудрої Жінки зі Скарру!
Усі поспішно відпустили її, а Золоте-пальто сказав:
– Пані, якщо Ви сама не виберетеся звідти, я особисто винесу Вас.
В той час, коли все це відбувалося, я, в розпачі, сказала Різу:
– Що ми будемо тепер робити?
Різ виглядав, безпричинно, досить спокійним, як на мене.
– Щось таки-буде, - сказав він. – Просто будь терплячою.
Тим часом, Тітонька Бек вибралася на плитку подвір’я із великою гідністю. Тоді ми пройшли у палац.