Павутинка
Шрифт:
Пополудні четвертого травня тридцять восьмого року Мейдзі після ранкової панахиди по загиблих, що правилась у штабі Н-ської військової частини, розквартированої в Ацзінюбао, було влаштовано розважальну виставу. За театр правив поміст просто неба, що частенько трапляється по китайських селах, нашвидкуруч злагоджені лаштунки й напнуте перед сценою шатро. Ще задовго до вистави на матах під шатром уже розташувалося безліч солдатів. Те юрмище вояків у бруднувато-сірих мундирах кольору хакі з опущеними
Штабісти на чолі з генералом, офіцери військово-етапного корпусу й іноземні військові аташе сиділи в рядах крісел позаду, на невисокому підвищенні. Еполети штабних офіцерів, ад'ютантські аксельбанти скрашали офіцерські ряди на тлі солдатської сіризни. А надто присутність закордонних офіцерів. Генерал ладен був навіть славнозвісного дурня взяти до свого почту, аби тільки надати собі більшої пишноти.
Генерал був у доброму гуморі. Раз по раз заглядаючи у програму, про щось перемовлявся з ад'ютантом; в його очах яскравим сонячним блиском світилася приязна усмішка.
Настав час починати виставу. По той бік завіси з майстерно вимережаним сходом сонця і вишневим цвітом задеренчало дерев'яне калатало. І тої ж миті рука лейтенанта-розпорядника поволі відтягла завісу.
На кону з'явився інтер'єр японської оселі. З купи солом'яних лантухів, звалених у кутку кімнати, можна було здогадатися, що то крамничка торговця рисом. Плеснувши в долоні, господар у фартусі озвався до цибатої служниці з волоссям, викладеним в ітьоґаесі: «Гей, Онабе! Онабе!» – і розпочалася перша ява водевіля. що його зміст не варт і переповідати.
Кожну витівку зі сцени глядачі на матах зустрічали реготом. Офіцери теж здебільша долучали і свої голоси до загального сміху. Події на сцені й регіт під шатром, немов змагаючись межи собою, робили виставу щораз потішнішою. Врешті дійшло до того, що господар у фундосі [72] затіяв боротьбу «сумо» із служницею в червоному купальному костюмі.
Сміх дужчав. Якийсь капітан з військово-етапного корпусу на радощах заходився було плескати в долоні, та несподівано серед реготу прогримів сердитий голос:
[72]
Фундосі – пов'язка на стегна.
– Що за неподобство? Опустіть завісу! Завісу!
То кричав генерал. Обхопивши руками в рукавичках рукоять шаблі, він гнівно позирав на сцену. Лейтенант-розпорядник хапливо затягнув завісу перед оторопілими артистами. І в ту ж хвилину глядачі на матах принишкли, чувся лише тихий гомін.
Ця тиша видалась нестерпучою підполковникові Ходзумі, що сидів в одному ряді з іноземними офіцерами. Певна річ, водевіль не викликав усмішки на його обличчі. Але підполковник Ходзумі співчутливо поставився до вподобань публіки, бо, провчившись кілька років у Європі, він надто добре знав, як оцінять іноземці японську боротьбу голих артистів.
– Що сталося? – якось здивовано спитав французький офіцер підполковника Ходзумі.
– Генерал наказав припинити виставу.
– Чому?
– Бо вона вульгарна, а генерал страх як не терпить вульгарності.
Тим часом за лаштунками затріщали дерев'яні калатальця. Солдати, що було вже втихомирилися, від
На відміну від попередньої, наступна ява була із старовинної мелодрами. На кону, окрім ширми, виднів засвічений круглий паперовий ліхтар. Якась літня жінка з вилицюватим обличчям пила саке у товаристві кривошийого городянина, раз по раз верескливим голосом звертаючись до нього «паночку».
Не придивляючись до сцени, підполковник Ходзумі поринув у спогади. На бар'єр балкона в театрі Рюсейдза опирається дванадцятирічний хлопчина. Над сценою звисає вишневе галуззя, мріють обриси осяяного безліччю вогників міста. На кону, прибравши зухвалої пози, з капелюхом у руці стоїть незрівнянний Бандзаемон у ролі японського пірата. Затамувавши подих, хлопець уважно стежить за сценою…
– Геть цю виставу! Завісу! Завісу! Завісу! – гучний, як вибух бомби, генералів голос обірвав спогади підполковника. Він зиркнув на сцену: переполоханий лейтенант-розпорядник заходився бігцем затягати завісу. Незабаром на ширмі повисло два пояси – чоловічий та жіночий. Підполковник несамохіть гірко посміхнувся. «Ну й нездара той розпорядник. Якщо генерал заборонив навіть японську боротьбу «сумо» між чоловіком і жінкою, то, напевне, не стерпить любовної сцени», – подумав підполковник Ходзумі й позирнув туди, звідки прогучав сварливий голос: генерал невдоволено про щось допитував старшого інтенданта. Нараз у ту ж хвилину до підполковника долинули дошкульні слова, якими американський офіцер перемовлявся з французьким:
– Генералові, мабуть, нелегко ведеться: він і головнокомандувач, він і цензор…
Третя ява розпочалася десь по десяти хвилинах. Хоч і цього разу застрекотіли калатальця, але солдати не вторили їм ляскотом долонь. «Прикро отак під суворим наглядом дивитися виставу». Підполковник Ходзумі співчутливо обвів поглядом принишкле юрмище сірих солдатських мундирів.
У третій яві перед чорною заслоною з'явилося кілька верб, справжніх, щойно зрубаних. Бородатий чоловік на сцені, видно, поліційний інспектор, шпетив молодого поліцая. Підполковник Ходзумі недовірливо кинув оком на програму й прочитав: «Озброєний розбійник Сімідзу Садакіті. Сцена арешту над рікою».
Тільки-но інспектор зайшов за лаштунки, як поліцай, звівши погляд у небо, заходився виголошувати тужливий монолог. У ньому йшлося про озброєного пістолем розбійника: молодий поліцай анітрохи не був певний, що зможе арештувати лиходія. Незабаром, мабуть, запримітивши людську постать, поліцай, аби сховатися від супротивника, вирішує на мить пірнути в річку. А тому негайно рачкує повз чорну заслону і зникає не в річці, а, правильніше сказати, під сіткою.
Якийсь час на спорожнілій сцені переливами гуркотить лише бубон. Та раптово збоку вибігає якийсь сліпець. І тої ж миті, як він, помацуючи кийком, переходить на другий бік сцени, з-за чорної заслони вихоплюється наш поліцай. «Розбійнику з пістолем, Сімідзу Садакіті! А ось і я до твоїх послуг!» – кричить він і кидається до сліпого. А той і собі гав не ловив, а вмить приготувався до відсічі й – вирячив очі. «А очі в нього, на жаль, занадто маленькі», – посміхаючись, у думці по-дитинячому зауважує підполковник.