Павутинка

Акутагава Рюноскэ

– Бережи нас, Господи!

Пробурмотавши ці слова, Орґантіно поволі повернув голову вперед. І саме тоді помітив, що поруч з ним, невідомо коли підкравшись і вимальовуючись у напівтемряві, як учорашні привиди, плівся старий з намистом на шиї.

– Хто ти такий?

Приголомшений Орґантіно мимохіть зупинився.

– Хто я?.. А хіба тобі не все одно? Один з духів цієї країни, – всміхаючись, приязно відповів старий. – Може, пройдемося разом? Я прийшов, щоб трохи порозмовляти з тобою.

Орґантіно перехрестився. Однак старого цей знак анітрохи не злякав.

– Я – не злий дух. Поглянь на цей нефрит і на цей меч. Якби вони хоч раз опинилися у вогні, то не були б такими світлими й чистими. Тож перестань заклинати.

Орґантіно, схрестивши руки, пішов разом зі старим.

– Ти приїхав, щоб поширювати віру в Небесного Царя?.. – спокійно вів далі старий. – Може, й це непогано. Та якщо навіть Деусу прибуде в нашу країну, він урешті-решт, напевне, зазнає поразки.

– Деусу – всемогутній, а тому Деусу… – відповів Орґантіно, але раптом, ніби щось пригадавши, перейшов на ввічливий тон, яким звик розмовляти з віруючими цієї країни. – Я впевнений, що ніхто не переможе Деусу.

– Та

ось послухай, як бувало насправді. З далеких країн до нас прийшов не лише Деусу. Конфуцій, Менцзи, Чжуанцзи [82] та інші мислителі прийшли до нас з Китаю. У той час наша країна щойно народилася. Китайські мудреці, крім вчення дао, принесли з царства У шовк, з царства Цінь – нефрит і багато інших речей. Поряд з цими скарбами вони принесли ще дещо коштовніше – чудесні ієрогліфи. Та хіба завдяки цьому Китай завоював нас? Подивися, наприклад, на ієрогліфи. Не вони нас підкорили, а ми – їх. Серед здавна відомих тутешніх жителів був Хітомаро Какіномото [83] . «Танабата» («Ткаля») – пісня, яку він написав, збереглася й досі в нашій країні. Прочитай її. Пастуха й ткалі в ній не знайдеш. У ній оспівуються закохані – зірки Волопас і Ткаля. Біля їхнього узголів'я жебоніла на перекатах Небесна ріка так само, як ріки нашої країни. Це не був шум хвиль Молочного Шляху, схожого на ріки Хуанхе та Янцзицзян. Але краще я розповім не про пісні, а про ієрогліфи. Хітомаро записав свої пісні за допомогою ієрогліфів. Та використав їх не стільки заради їхнього змісту, скільки заради звучання. І навіть коли було запозичено китайський ієрогліф, який означав «човен», наше слово «фуне», тобто «човен», залишилося «фуне». Бо інакше наша мова могла б обернутися в китайську. Ясна річ, це сталося не так завдяки Хітомаро, як силі богів нашої країни, що оберігали його душу. Китайські мудреці привезли в нашу країну також мистецтво каліграфії. Кукай, Тофу, Сукемаса, Юкінарі [84] … Я завжди потай до них навідувався. Зразком для них служила китайська каліграфія. Але під їхніми пензлями народжувалася нова краса. Непомітно їхні ієрогліфи перестали бути ієрогліфами Ван Сичжі та Чу Суйляна [85] , а перетворилися в японські. Однак ми здобули перемогу не тільки над ієрогліфами. Наше дихання, немов морський вітер, зм'якшило навіть учення Конфуція і вчення Лаоцзи – дао. Запитай жителів нашої країни. Всі вони вірять, що корабель, завантажений творами Менцзи, які в нас легко викликають роздратування, обов'язково потоне. Але бог вітру Сінато ще ні разу не вдавався до такої витівки. Навіть у такій вірі туманно проглядає сила, яка живе в нашому народі. А ви як думаєте?

[82]

Конфуцій (по-кит. – Кунцзи) (551-479р. дон. є.), Менцзи (372-289 р. до н. є.), Чжуанцзи (369-286 р. до н. є.) – видатні китайські мислителі.

[83]

Хітомаро Какіномото (VII-VIII ст.) – перший великий японський поет.

[84]

Кукай (VII-VIII ст.) – поет і засновник буддійської секти Сінґон; Тофу Оно (894-966), Сукемаса Фудзівара (944-998), Юкінарі Фудзівара (972-1027) – японські каліграфи.

[85]

Ван Сичжі (307-365), Чу Суйлян (596-658) – китайські каліграфи.

Орґантіно подивився розгублено на старого. Йому, незнайомому з історією цієї країни, половина красномовно сказаних речень залишилася незрозумілою.

– Після китайських мудреців до нас прийшов з Індії царевич Сіддхартхі [86] … – Продовжуючи свою розповідь, старий зірвав з куща біля доріжки троянду і з насолодою вдихнув її пахощі. Троянда була зірвана, але водночас залишилася на своєму місці. У руці старого вона здавалася туманом. – Будді судилася така ж доля. Та докладна розповідь про це, можливо, нагнала б нудьгу на тебе. Мені хотілося б звернути твою увагу лише на одне – на вчення про явлення будд в образі сінтоїстських божеств. Таке вчення переконало жителів нашої країни у тому, що богиня Охірумемуті – це те саме, що будда Дайніті [87] . Та хіба це означає перемогу богині Охірумемуті? Або перемогу булли Дайніті? Можеш вважати, що в наш час більше жителів нашої країни знає про Дайніті, ніж про Охірумемуті. Але чи в їхніх снах Дайніті не набере вигляду богині Охірумемуті, а не індійського Будди ? Я разом з Сінраном і Нітіреном [88] прогулювавсяутіні цвіту шореї [89] . Будда, якому вони ревно поклоняються, – зовсім не чорнолиций з німбом над головою, а рідний брат нашого любого, сповненого величі принца Дзьоґу [90] … Але довгу розмову про це, як обіцяв, я припиняю. Одне слово, я хочу сказати, що ніхто нас не переможе, навіть якщо прийде в нашу країну так, як ваш Деусу.

[86]

Сіддхартхі – Історичний Будда, якого в Японії називають Сяка-муні, або Сяка-ньорай.

[87]

Дайніті (по-санскр.-Магавайрочана) – космічний Будда.

[88]

Сінран(1173- 1262) – засновник буддійської секти Дзьодо; Нітірєн (1222-1282) – засновник буддійської секти Нітірен.

[89]

Шорея (по-санскр. –

сала) – буддійське священне дерево.

[90]

Принц Дзьоґу, або Сьотоку (574-622) – великий реформатор державного управління, творець першої японської конституції і будівничий буддійських храмів.

– Та постривай. Ти от таке кажеш… – перебив його Орґантіно, – а сьогодні кілька самураїв перейшли в нашу святу віру.

– І нехай переходять! Якщо йдеться про перехід в іншу віру, то більшість жителів нашої країни сприйняли вчення Сіддхартхі. Однак наша сила полягає не в тому, щоб руйнувати. Вона в тому, щоб перетворювати.

Старий кинув троянду. Відірвавшись від руки, вона миттю розтанула у відблисках вечірньої заграви.

– Справді ваша сила в тому, щоб перетворювати? Але ж так буває не лише у вас. У будь-якій країні… скажімо, навіть злі духи, яких у Греції вважали богами…

– Великий Пан [91] умер. Та, можливо, що й Пан одного дня воскресне. А от ми все ще живемо.

Орґантіно з подивом скоса глянув на старого.

– Ти знаєш Пана?

– Про нього написано у книгах з горизонтальним письмом, які привезли сини даймо [92] Кюсю із західних країн… Та зараз мова йде про те, що не можна втрачати пильності, навіть якщо сила перетворювати належить не тільки нам. Навіть навпаки – саме тому я хотів би, щоб ти був насторожі. Бо ми – старі боги. Як і грецькі, ми бачили досвіток цього світу.

[91]

У грецькій міфології бог лісів, пізніше – покровитель пастухів, мисливців, рибалок, зображався з цапиними ногами, рогами та борідкою.

[92]

Даймьо – удільні князьки в часи японського середньовіччя.

– Та все одно Деусу переможе.

Орґантіно вперто повторив те саме. Але старий, ніби нічого й не чуючи, провадив далі:

– Кілька днів тому я зустрівся з грецьким моряком, який висадився на західному березі нашої країни. Він не був богом, а простою людиною. Сидячи з ним на скелі при місячному світлі, я почув від нього багато чого цікавого. Про те, як його схопив одноокий бог, про богиню, яка обертала людей у свиней, про русалок з чарівними голосами… Ти знаєш, як його звати? Після зустрічі зі мною він став тутешнім жителем. Кажуть, що тепер його називають Юрівака [93] . Тому будь насторожі. Не кажи, що Деусу обов'язково переможе. Хоч би скільки поширювалася віра в Небесного Царя, не можна стверджувати, що вона обов'язково переможе. – Старий мало-помалу стишив голос. – Може статися так, що й сам Деусу перетвориться у жителя нашої країни. Адже все, що прийшло до нас з Китаю та Індії, стало нашим. Тож і все західне мусить ним стати. Ми живемо в деревах. У мілких річках. У вітрі, що пролітає над трояндами. У вечірній заграві, що виблискує на стінах храмів. Всюди й завжди. Будь насторожі. Будь насторожі.

[93]

Юрівака – герой однієї японської драми, воєначальник, який після розгрому монгольського війська не з власної волі опинився на безлюдному острові, насилу врятувався й, повернувшись на батьківщину, помстився своїм зрадливим васалам.

Його голос нарешті обірвався, і старий у ту ж мить, як тінь, розтанув у вечірній пітьмі. Водночас з дзвіниці над головою насупленого Орґантіно залунав дзвін Аве Марія.

Отець Орґантіно з храму Намбандзі… ні, не лише Орґантіно, а й інші рудоволосі люди з горбатими носами, волочачи поли сутан серед лаврів та трояндових кущів, залитих надвечірнім світлом, повернулися на здвоєні ширми. На старовинні ширми трьохсотлітньої давності із зображенням корабля південних варварів [94] , який заходить у затоку.

[94]

Південними варварами японці колись називали європейців.

Прощай, отче Орґантіно! Прогулюючись тепер зі своїми друзями берегом Японії, ти дивишся на великий корабель південних варварів, над яким у золотистому тумані височить його прапор. Переміг Деусу чи богиня Охірумемуті – можливо, зараз це нелегко встановити. Доведеться зробити це згодом. Спокійно дивися на нас з берега минувшини. Навіть якщо ти разом з капітаном, що веде на шворці собаку, й негреням, що підняло над ним парасольку від сонця, канете в забуття, гуркіт гармат на чорних кораблях [95] , що знову з'являться на небокраї, неодмінно порушить ваш давній сон. А до того часу… прощай, отче Орґантіно! Прощай, батерен Уруґан [96] із храму Намбандзі!

[95]

Натяк на те, як 1853 р. американська ескадра під проводом Метью Перрі з'явилася в затоці Ураґа, а через рік у Токійській бухті з вимогою до Японії відкритися для торгівлі із зовнішнім світом.

[96]

Японська вимова слів «падре Орґантіно».

ТРИ СКАРБИ

I

Ліс. Троє розбійників б'ються між собою за скарби: чоботи-скороходи, кирею-невидимку і меч-гартованець. Було б за що! А то ж за старий мотлох.

1-й розбійник. Віддай кирею!

2-й розбійник. Дзуськи! Віддай меч, кажу!.. Ти чого вкрав мої чоботи?

3-й розбійник. Та це ж мої чоботи! Ти – злодій!

1-й розбійник. Я беру собі кирею.

2-й розбійник. Ач який! Чого захотів!

1-й розбійник. Як ти смієш мене бити? Та ще й красти мого меча.