Поезії

Грабовський Павло Арсенович

ДО Б. С – ГО [4]

Прощай, коханий ляше-друже! Час розістатись настає. А як болить, як б'ється дуже Від туги серденько моє. Одно гадали ми з тобою, Шукали одного шляху, І от зійшлись в тюрмі з собою, Найшли недоленьку лиху. Мир чарівничої омани Пред нами птахом зник давно: Неволя вічна та кайдани - То нам судилося одно. Але ж і ту судьбу шалену Не довелось ділити нам: Ти -

за Байкал, а я - за Лену,- Розтечемось по чужинам. Хто зна: чи вернеться спромога До праці стать за все святе, А чи навік тяжка дорога Колючим терном заросте? Отак-то, голубе мій, ляше! Тобі - рудник, мені - тайга... Та не належить серце наше До пут утисника-врага. Віддавна руки нам невільні, Душі ж неволя не скує; Єднають нас змагання спільні,- Хто їх хортами зацькує? Не кривда п'яного магната, Не заздрість жирного ксьондза, - Нас порушає проти ката Журби вселюдської сльоза. В чаду скаженого прокляття Потоком кров лили батьки; Той час минув: ми рідні браття, Ми - нерозлучні бояки. За що ж? За те, щоб духом згоди Все понялося між людьми, Щоб наші змучені народи Так побраталися, як ми!

ДО ГАЛИЧАН

Міцно, браття, стиснім руки, Обіймімось гаряче: Вкупі рушмо проти муки, Що вражає боляче! Здавна нам одна дорога, Незворітна та тяжка; Всіх однако мати вбога До роботи заклика. Годі ж спільної розради, Що люд путами скула; Годі з нас тієї стради, Що країна прийняла!

ДО ДІТЕЙ

Коли бо, дітки, малась мога Знов повернутися між вас! Так заросла давно дорога, Побив надії хмурий час! Зазнайте ж втіх, поки не пізно, Шд пильним доглядом сім'ї, Та не розкидано вас різно З-під крилець неньчиних її. Нехай же вам господь - благаю Протягне дітство золоте, Щоб ви росли на радість краю Без мук, що потім уздрите!

ДО МАТЕРІ

Мамо-голубко! Прийди, подивися. Сина від мук захисти! Болі зі споду душі піднялися, Що вже несила нести. Мамо-голубко! Горюєш ти, бачу, Стогнеш сама у журбі; Хай я в неволі конаю та плачу, - Важче незмірно тобі. Бачити більше тебе я не буду; Не дорікай, а прости; Та від людського неправого суду Сина свого захисти!

ДО Н. К. С.

Такої певної, святої, Такої рідної, як ти, Такої щирої, простої,- Вже більше, мабуть, не знайти. Таку не часто скинеш оком, Такою тільки що марить... А раз зустрінеш ненароком - Навіки долю озарить!

ДО

Н. К. С. 2

Зранку в холодну могилу Ти жертвою часу лягла; Без жалю загублено силу... А в мене пак гадка жила: Що повівом навіть не скине На тебе пануюче зло, Що смерть над тобою залине Отрутою повне жало!

ДО ОРЛА

Обох нас, орле стервоїдний, Знажає поле боротьби: Рвемо у других шмат послідній, Жаги нікчемної раби. Та чом не в мене твої крила? Я полинув би вище хмар: Тут кров злочинства землю вкрила, Скрізь повно слів, в повітрі - вар! Де б не поглянув - боже!
– всюди Слід жертв, загублених дарма; Не змовк стон тіней,- рвуться груди; Нищаву смертю обійма. О, браття серби, - гірко плачу! Свята надія геть зника... Все кров та кров... Між нами - бачу, Червона річка протіка!

ДО ПАРНАСЦІВ

Вас чарує небесна блакить, Що, цяцькуючи блескотом вірші, Часом очі вам надто сліпить, Болячки закриває найгірші. Все вам сняться квітки запашні Та кохання - святі, незрадливі, Ви знаходите перли в багні, В пеклі бачите душі щасливі. Життя святом здається для вас, Гармонійним втіленням розвитку... Киньте, братики, панський Парнас, Уберіться в простісіньку свитку! Соловейко співа на гіллях,- Не діліть його красного труду, А до волі показуйте шлях Простим словом убогого люду!

ДО РУСІ-УКРАЇНИ

Бажав би я, мій рідний краю, Щоб ти на волю здобувавсь, Давно сподіваного раю Від себе власне сподівавсь. Щоб велич простого народа Запанувала на Русі, Щоб чарівна селянська врода Росла в коханні та красі. Щоб Русь порізнена устала З-під віковічного ярма І квітом повним розцвітала У згоді з ближніми всіма!

ДО СІЯЧІВ

Де ви, правди всенародної Та братерства сіячі? Де ви, мислі благородної Тверді духом діячі? Вийдіть купою, порайтеся, Гляньте: трупи та хрести; Всюди - бранці... не цурайтеся Їх великої мети. Розсівайте жменя жменею Чисто звіяне зерно: Вороги над Руссю-ненею Ізнущаються давної

ДО УКРАЇНИ (ПІД НЕБОМ ДАЛЬНЬОЇ ЧУЖИНИ...)

Під небом дальньої чужини, Де хуги носяться одні, До тебе, кращої дружини, Складаю я мої пісні. І випливаєш ти над мене У тій збагніченій красі, Що не зруйнують, серце-нене, Твої пекельники усі!

ДО УКРАЇНИ (СИДЖУ Я В НЕВОЛІ ТА МАРЮ ТИХЕНЬКО...)