Поезії

Грабовський Павло Арсенович

СПІВЕЦЬ

І

Не згадуй нам про вічну млу труни, Не згадуй нам про мертвий сон могили; Даль невідомості мість того розгорни, Клич до життя, буди дрімучі сили! Не додавай знесиленим журби, Не добивай зневір'ям підупалих, А розбуди на діло боротьби, Знайди розвагу в світлих ідеалах! Тоді тебе послухаємось ми, Замовкнуть в серці почування лячні. А станемо правдивими людьми І будемо довіку тобі вдячні! Поперед інших стяг новий неси, Карай насильство своїм словом віщим, Веди нас в мир і горя і краси, Стань проти зла, доки його не знищим. Не згадуй же про вічну млу труни, Не згадуй же про мертвий сон могили, А

засівай зерном добра лани, Щоб найплідніші жнива уродили!

ІІ

Так казала співцеві громада. Що ж відмовить співець-бідолага? Роздавалась не раз ота рада... Він прямує до людського блага. Що ж поробиш, як сили в самого Відібрала напасниця-доля, Як на жереб терпіння німого Засудила без жалю неволя! Як він змучивсь під гнітом скорботи, Трупом пав, не дійшовши дороги... Чи сказав хто слівце заохоти, На годину подав допомоги? Не судіть же співця так жорстоко, Що пісні його вкрай сумовиті, Що сльоза туманить йому око, Що він скрізь одинокий на світі!

СПРАВЖНІ ГЕРОЇ

Не вам мій спів, уквітчані герої Кривавих справ, не вам мій голос,- ні! З-під барв рожевих вигадки пустої На чорнім тлі ви бачитесь мені. Хай досі сниться іншому піїті Шалений брязкіт кинутих шабель... Не кращ було б запособлять освіті, Підняти люд хоть на один щабель? Моя хвала трудівникам незнаним, Що двигли мисль по селах, хуторах, Цуравшись власно мрій золототканих, Чий невідомо почиває прах; Чий вік минув за працею, як днина, Сліпим братам торуючи межу... Перед тими я стану на коліна, Героям тим подяку я зложу! Моя хвала живим, як і помершим, Отим борцям за будуче Русі, Тим страдникам за друзяків найпершим, Що сяють нам у чарівній красі! Взяли вони в житті шляхи колючі Серед пригід та всякої нужди... Окриють їх колись вінки немручі,- Затихне навіть галас ворожди!

СУЧАСНИКОВІ

Оце дивлюсь безрадісно на тебе, Загляну в душу змучену твою – І несподівано самого себе В тобі, мій брате, пізнаю! Ще з пелюшок здобувся ти отрути, Не бачив навіть радощів життя - А вже воно на тебе вспіло тхнути Диханням смертного пиття! І підеш ти гірким шляхом недуги, У темряві шукаючи зорі, Конаючи з невимовної туги, Довіковічним бранцем прі! [6] Дізнаєшся в кайданах самотини, У тридцять літ - знесилений дідусь, Гадавши нишком: кращої години Я в мирі ледве чи діждусь... Та вірую, що хрест мій не безплодний, Що хрест отой - бездольний люд спасе, Запинить певно стогін всенародний, Вітчині щастя принесе!

6

– Пря - боротьба

ТЕМНА НІЧ, ВІТРЕЦЬ ТИХЕСЕНЬКИЙ...

Темна ніч, вітрець тихесенький Зашумів в моїм вікні; Дощик капає дрібнесенький, В серце падає мені. Ні, се мрія доторкнулася І навіки утекла; Ти до мене усміхнулася І свій погляд одвела! 

1900 - 1902

ТРУДIВНИЦЯ

Хмуро дивилася школа, В бовдурі глухо гуло, Вітер вривався зокола, Сумно в хатині було. Мертва трудівниця-пані Біла, як віск, на столі Там почивала, заранні Збувшися скорбів землі. Рук і на час не складала, Щиро кохала діток, Листу якогось-то ждала,- Тільки і знав наш куток. За день одсунула книжку, За день не стала робить, Як опинилась на ліжку, - Нічим було пособить. В

непогідь, стужу злиденну (Певно, сама сирота!) Зайде в хатину нужденну, Словом усіх повіта. Дасть, коли треба, поради, Викладе все до пуття... Боже! З якої б то ради Їй відбирати життя? Журно посходились дітки Обік німої труни: Втратили неньку сирітки, Втратили промінь вони. Вдарив і дзвін похоронний... Нічого, мабути, ждать: Треба людині сторонній Шану останню віддать. Дим закурився з кадила, Серце зворушував спів... Що дітвора голосила, - Просто не чути попів! А як на цвинтарі стали, Кинули грудку землі, - Гірко батьки заридали, Аж надривались малі. Мовчки вернули на помин, Що громадяни знесли. Якось не складувавсь гомін, Навіть дяки не пили. Та й розійшлися по хатах, - Школа осталась пуста... Хуга свистить по загатах, Жалібно труп заміта.

УКРАЇНА ПРИСНИЛАСЬ МЕНІ

Україна приснилась мені, Я прокинувсь ізмучений дуже; Ранній промінь гуляв по стіні, Та не легше було мені, друже! Люду мимо чимало пройшло, Радий гомін та жарти, - байдуже... А на серці у мене скребло, І не легше було мені, друже! Онде гай величаво дріма, Вільна пташка так весело круже, Чорнобрива жоржину лама... Та мені не полегшало, друже!

УПЕРЕД

Уперед за край рідний та волю, За окутий, пригноблений люд, Хоч нічого не знайдеш, крім болю, Хоч нас жде невіддячений труд! Уперед проти зла однодумно! Розрослася ворожа юрба. Не гадаймо прожити безсумно, Бо життя - неминуча борба. Уперед, хто не хоче конати, Статись трупом гнилим живучи! Сміле слово - то наші гармати, Світлі вчинки - то наші мечі. Уперед до завзятого бою За громадські та власні права, Коли бути бажаєм собою, Коли серце позор відчува! Уперед до звершення замірів, Що поклав дев'ятнадцятий вік; Скиньмо владу катів-бузувірів, Щоб людиною став чоловік! Уперед! Годі скніти рабами, Час кормигу гидливу знести! Наші кубла нам стануть гробами, Швидко знівечать ясність мети. Уперед! Не жде поступ всесвітній: На шляху пристаючих лиша, Інший лад, інший мир заповітний Виробляє із себе душа. Уперед проти хижих порядків! Гине войник чи здобич бере, Він стежки протира для нащадків, - Його діло ніколи не мре!

ЧИМ БИ СТАЛА ТИ, КОХАНОЧКО...

"Чим би стала ти, коханочко, Коли б я зробивсь долиною?" – Весняне вдягла б убраннячко, Зацвіла б тобі калиною. "Чим би стать тобі бажалося, Коли б морем став синесеньким?" – В срібних хвилях все б гойдалася Твоїм човником легесеньким. "Коли я розливсь просторами, Де б ти, пташко, опинилася?" – Я б засяла вкупі з зорями, Не згасаючи світилася.

ШВАЧКА

Рученьки терпнуть, злипаються віченьки... Боже, чи довго тягти? З раннього ранку до пізньої ніченьки Голкою денно верти. Кров висисає оте остогиджене, Прокляте нишком шиття, Що паненя, вередливе, зманіжене, Вишвирне геть на сміття. Де воно знатиме, що то за доленька Відшук черствого шматка, Як за роботою вільна неволенька Груди ураз дотика.